У нетрях темнолісу

— Гей! — закричав він, бредучи на той бік струмка. І чому б їй не почекати на хлопця? Живчик вискочив на берег і видерся на кругляк. Трохи неподалік побачив дівчинку, яка ховалася за деревом.

— Я тебе не скривджу, — бубонів він собі під ніс. — Я добрий. Я чесний!

Та поки він добіг до дерева, дівчинки там уже не було. Він бачив, як вона озирнулася на нього і зникла в колихких заростях трави велички. Живчик кинувся за нею. Йому хотілося, щоб вона зупинилася, повернулася, озвалася до нього словом. Він біг і біг. Повз дерева, через просіки — весь час назирці, але так ні разу й не наблизившись.

Забігши за широченний, обплетений плющем стовбур, дівчина озирнулася втретє. Живчик відчув, як у нього на потилиці стає дибки волосся; настовбурчилася шерсть на накидці з волорогової шкури. А що, як дівчина і гадки не має перевіряти, чи пощастило їй від нього втекти? Може, вона просто хоче знати, чи біжить він за нею і досі?

Він біг далі, але вже обачніше. Забіг за дерево. Дівчинки ніде не було видно. Живчик скинув очима на верховіття. Серце шалено калатало, в потилиці поколювало. Будь-хто міг причаїтися в ряснолисті, чекаючи слушної миті для нападу, хто завгодно.

Живчик торкнувся своїх оберегів. Ступив крок уперед. Де ж ця дівчинка? Чи, може, це якась жахлива пастка?..

— Ой-ой-ой! — заверещав Живчик.

Під ним розступилася земля, і хлопець полетів униз. Він провалився крізь землю і покотився далі якимось довгим звивистим тунелем. Удар, ще удар, перекид, знов удар, перекид, стук, грюк і — плюх! Він гепнувся на грубий шар м’якої соломи.

Живчик здивовано задер голову. Все кружляло перед ним. Жовті вогні, покручене коріння і — чотири обличчя, які дивилися на нього згори.

— Де тебе носить? — запитували двоє з них. — Ти знаєш, я не люблю, коли ти вибираєшся нагору. Там надто небезпечно. Ось побачиш, дівчинко моя, одного чудового дня ти потрапиш до темнолесникових лабет, далебі.

— Я зможу дати собі раду, — похмуро відповідали двоє інших облич. Живчик труснув головою. Чотири мармизи перетворилися на дві. Голова, ближча до нього, була більша, мала налиті кров’ю очі та зморшкуваті губи.

— А це що? — буркнула вона. — О, Маг, що ти притарабанила з собою за цим разом?

Дівчинка з блідою шкірою погладила Живчика по голові.

— Воно бігло за мною до самого дому, мамусю, — сказала вона. — Можна я залишу його собі?

Старша жінка випросталася, згорнула руки на грудях і, гучно втягнувши повітря, набундючилась. Вона зміряла Живчика підозріливим поглядом.

— Сподіваюсь, він не з отих пустобрех, — зауважила вона. — Я попереджала тебе — говорючій звірині сюди зась.

Живчик тривожно ковтнув повітря. Маг похитала головою.

— Що ти, мамусю! Воно просто галасує, але не говорить.

Жінка погрозливо рохнула.

— Тобі краще сказати мені всю правду. Балакуни — це зайві проблеми.

Мамуся була величезна, з рябими плечима та шиєю завширшки як її голова. Ба більше, на відміну від дівчинки, яка через свою прозору шкіру в підземному напівмороці була майже непомітна, вона аж надто впадала в око. Крім хіба що обличчя, майже кожна п’ядь не прикритої одягом шкіри була змережена татуюванням.

Чого тільки не було тут — дерева, зброя, символи, звірина, обличчя, дракони, черепи… Навіть її голомоза голова рясніла витатуйованими зображеннями. Те, що спочатку Живчик узяв за кучері, приліплені до маківки, виявилося зображенням переплетених змій.

Вона випросталась і глибокодумно пошкрябала під широченним носом, мимоволі виставляючи напоказ вигнутий горбом м’яз. Із шелестом спав донизу рукав її розцяцькованого плаття — і Живчик побачив зображення молоденької дівчинки з яскраво-рудим волоссям. Нижче темно-синіми літерами було витатуйовано: «Мамуся любить Маг».