Сніданок на снігу
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-6539-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сніданок на снігу». Краткое содержание книги:
Під вечір вони ходили подивитися на річку: там, де був раніше пішохідний дерев’яний міст, тепер панував бурхливий каламутний потік, що зносив кущі, дерева, шматки великого снігу й льоду. Вода в річці стрімко підіймалася, затоплюючи прибережне каміння, огорожі людських ділянок, провулок і город Людмили, що межував із берегом. Сполохані сусіди казали, що на деяких вулицях вода підійшла до будинків, захопила погреби, затопила подвір’я. Зарецький, дивлячись на гори, ніби сам до себе сказав, що нічого не може встояти на місці.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Наше прив’язування себе до обставин і місця — це самообман, — усміхнувся він і пригорнув Людмилу.
— Це від нас не залежить.
— Залежить — ми можемо ніколи не повертатися і бути вільними. Інакше, нам доведеться дуже довго спати, як цьому снігові, як цим горам, а потім одного разу зрушити з місця і знищити все на своєму шляху.
— Ти говориш дуже загадково, — усміхнулася вона, — тобі, мабуть, здається, що ми живемо заради чогось.
— А як по-іншому? Ми живемо заради того, щоб ні для чого не жити. Мені здається, це такий час дивний, коли живуть заради нічого, бо життя заради чогось є формою тюрми.
— Життя заради нічого — це також, по-своєму, тюрма, і невідомо, де комфортніше, — зауважила Людмила.
— Подивися на місцевих — вони все більше відтісняються, звільняючи поступово свій колишній простір для таких, як ми. Вони живуть заради чогось такого, чим переймалися тут століттями, поки сюди не прийшов асфальт, супермаркет і джипи. Їм незатишно з нами. Вони щодня втрачають крупинки свого способу життя, крупинки себе. Мені здається, що це дуже гнітючі відчуття.
— Це правда. Таке, мабуть, скрізь, — зітхнула Людмила, — більшість моїх сусідів тут — це дачники зі Львова, Києва, Франика, люди зовсім із інших і різних світів.
Богдан мовчав, але через кілька хвилин сказав:
— Ти знаєш — і навіть не уявляю, як це пояснити, — чим більше ми втрачаємо ці колишні світи, тим сильніше мені хочеться повернутися до них, навіть до їхніх витоків, коли ще нічого не було ясно.
— Не розумію — про що ти. Але себе погано уявляю в кам’яну добу. Без шампуню, запашного мила ручної роботи, без моїх суконь і прикрас… ні, це не для мене, — засміялася Людмила.
Зарецький задумано крутив пальцями цигарку, але не закурював. Вони мовчки дивилися на горизонт. Їм здалося, що гори стали небезпечними — більшими, грізнішими, що вони вступили своїми скелястими могутніми ногами у бурхливу воду й зупинилися прямісінько перед ними, що от-от — і вони будуть, як небажані й небезпечні гості, вже на порозі, що вони ожили після тривалої, багатолітньої сплячки, налилися життям і тепер зметуть усе на своєму шляху.
45
Під пекучим сонцем Зарецький знову розчищав сніг біля гаража та воріт, щоб можна було виїхати у провулок. Він навіть роздягнувся і залишився у картатій фланелевій сорочці. Людмила розсміялася і сказала, що він схожий на фермера з Аризони, лише бракує ковбойського капелюха, чобіт, ласо, власного ранчо та табуна великої рогатої худоби.
— Брехня. В Аризоні нема снігу. Ти хоч уявляєш, який клімат в Аризоні?
— Не уявляю.
— Відразу видно — вестерни не любиш.
— Окей, тоді з Монтани.
— Там в одній сорочці, певно, холодно.
Людмила застерігала не перевтомлюватися, бо від праці знову можна спітніти, і є небезпека промерзнути й повторно застудитися, а наслідки тоді можуть бути ще гіршими. Богдан легковажно віджартовувався і демонстративно взявся за роботу. На квадроциклі приїхав Микола, він побачив Зарецького з лопатою і повчально закивав.
— Що вже не так? — із усмішкою запитала Людмила.
— Дорогі мої голуб’ята, вода піднялася на три метри, — показав він рукою вище себе, — підмила опори мосту. Ви тут, бачу, любитеся і наче на Марсі живете.
— Якого ще мосту?
— Нашого мосту. Одразу на виїзді.