Помилка
- Автор: Паттерсон Джеймс, Ледвидж Майкл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-962-4
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Помилка». Краткое содержание книги:
І тільки тоді, коли обойма спорожніла, я відчула, як щось тепле стікає по моїй шиї. Раптом мої ноги дематеріалізувалися, мить — і я вже лежала на гравії. Один бік мого обличчя наче затерпнув.
Господи, у мене влучила куля! Голова пішла обертом. Я відчула, що вислизаю з власного тіла та спостерігаю за собою наче звідкілясь ізбоку.
Не непритомній, Лорін, рухайся! Роби що-небудь, роби просто зараз! Я хутко підскочила й кинулась назад настільки швидко, наскільки дозволяли мені охлялі ноги. Щоб зупинити кровотечу, я притиснула рукав куртки до рани на голові.
Добираючись до кінця потяга, я встигла ще раз упасти навколінки й іще раз підвестись. У кінці останнього вагона я помітила розчинені двері. Видершись нагору, я вповзла на животі всередину й закотилася під сидіння.
І тоді почалася справжня стрілянина! Десь за два чи три вагони від мене з короткими інтервалами тричі бахнула гвинтівка. Потім вона вистрелила прямісінько в мене над головою, рознісши вікно в тому вагоні, де я ховалася.
Я лежала під сидінням на брудній огидній підлозі, тремтячи та спливаючи кров'ю, коли раптом почула, як у сусідньому вагоні заверещав Ордонес. Мені не було його видно, зате чула я його так добре, наче він перебував поруч зі мною.
— Припини, припини! Я здаюся! — крикнув комусь Ордонес.
Згодом стало чути, як щось важке гепнулося на підлогу. Невже пістолет Скотта?
— Я вимагаю зустрічі зі своїм адвокатом, — сказав Ордонес.
На якусь мить запала тиша. Загрозлива тиша. Що ж там зараз відбувається?
І тут я почула звук затвора бойової рушниці.
Клік-клак!
— Ти можеш вимагати тільки зустрічі з представником похоронного бюро, ти, мерзенний убивця копів! — пролунав голос Майка.
«Ні! — подумала я з відчаєм. — Бога заради, Майку, ні! Не роби цього!»
Перекинувшись на спину, я ледве зіп'ялася на ноги й розкрила була рота, щоб гукнути Майка та застерегти його.
— Убивця копів? — долетів до мене здивований голос Ордонеса.
І цієї миті гучно бабахнула рушниця — один і останній раз.
Розділ 55
Вочевидь, притомність усе ж ненадовго полишила мене, бо наступним, що я почула, були чиїсь вигуки: «Де тебе шукати, чорт забирай?!» Вигуки долітали з рації Майка, яка лежала біля моєї голови. Майк сидів на підлозі вагона, чукикаючи мене на колінах як малу дитину. Він посміхався, а в очах його стояли сльози.
— Тобі зачепило шию. Поранення м'яких тканин — і не більше. Їй-богу! Усе буде добре!
— Я не помру? — поцікавилась я.
— І не думай. Тільки не на моєму чергуванні.
Крізь розчинені двері між вагонами я побачила купу битого скла. З неї стирчала рука в заляпаному кров’ю білому рукаві.
— А що з Віктором? — спитала я. — Невже ти…
Майк притиснув палець до моїх губ.
— Я вистрелив у нього після того, як він вистрелив у мене. Ти ж добре пам'ятаєш, як усе трапилося, напарнице?
Я скривилася. Неймовірно. Ось до чого я докотилася: через мою брехню та нерішучість загинула людина. І я вже ніколи не зможу повернутися до нормального життя.
— Саме так і сталося, чуєш, напарнице? Спочатку вистрелив він, а потім — я, — повторив Майк. — Саме так це й сталося — і більше ніяк.
Я кивнула й відвернулася.
— Я добре чую тебе, Майку. І все прекрасно зрозуміла.
— Вони тут, — почувся знадвору переляканий голос. — Вони точно тут.
— Мого татка вбили саме на такому поїзді, — мовив Майк стомленим голосом. — На точнісінько такому.
Знадвору долетіло чахкання гелікоптера, а потім почувся гавкіт собак.
— Він часто плавав з нами на човні порибалити на Сіті-Айленд, — вів далі Майк. — Колись мій молодший брат був такий збуджений від радісних передчуттів, що ненароком перекинув човен. Я гадав, що татко втопить його, але натомість він лише засміявся. Отаким він був. Саме таким я його завжди й пам'ятатиму. Ми перелякано почепилися йому на шию, а він весело реготав і плив, буксируючи нас до берега.
З горла мого напарника раптом вирвався якийсь моторошний звук, наче назовні вихопилося невимовне горе, що таїлося в його душі понад тридцять років.
— Я завжди знав, що трапиться щось подібне, — сказав він. — Рано чи пізно. Завжди знав.
Я співчутливо погладила Майка по руці.
І в цей момент зусібіч у прошитий кулями вагон електрички ринули — усі як один — члени екстреної медичної групи, копи та працівники відділу з боротьби з наркотиками.