Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

Автор: Липовецький Святослав
Год: 2009
Язык: украинский
ISBN: 978-966-441-137-7
Жанр: Историческая проза

Электронная книга - «Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]». Краткое содержание книги:

«100 бандерівських оповідок» — історичні есе про національно-визвольну боротьбу українців у XX столітті. Складається із 100 невеликих історій про події визвольної боротьби, найцікавіші моменти з життєпису представників націоналістичного руху, а також спогадів. Хронологічно рукопис охоплює період від 1920 року (створення УВО) до 1991 року. Таким чином, твориться повна картина національно-визвольного руху, який згодом отримав назву «бандерівського». Винятком є дві статті, які слугують своєрідним «вступом до теми»: атентат українського студента Мирослава Січинського на польського намісника Анджея Потоцького у Львові в 1908 році та «Листопадовий зрив» 1918 року.
Варто зауважити, що більше двох десятків текстів є оригінальними спогадами учасників визвольної боротьби або ж її свідків (наприклад, представників інших національностей, які перебували у радянських таборах разом із українськими націоналістами).
Інтерес до видання полягає в тому, що сьогодні видаються чисельні історичні та художні твори, які стосуються лише одного етапу визвольної боротьби — УПА. В даному ж випадку, книга подає історії організованого визвольного руху — УВО, ОУН та інших структур, які діяли в Україні та діаспорі, у тому числі й історії з життя відомих провідників УПА.
Актуальність видання зумовлена також 100-літнім ювілеєм з дня народження Провідника ОУН Степана Бандери та 80-літтям з дня створення ОУН, які виповнюються в 2009 році.

Перейти на страницу:

В 1950-1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзеє, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканцями села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців в маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, маючи 5 чи 4 роки, уже навчилися читати і писати по-українськи.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 р. ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 р., ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.

Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: якщо мене хочуть спрятати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм автом до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив.

Підсудний твердить, що через вагання і докори совісті він не виконав скритовбивства в травні 1959 р. В той час було відомо, що мій батько загрожений, і тому зміцнено його охорону.

Сьогодні, в три роки по смерті мого батька, я говорю в першу чергу від імені моєї мами, яка віддала свою молодість моєму батькові та своїм дітям.

Я хочу ще повернутися до зізнань підсудного, де він говорить яким цинічним способом Сєргєй його заспокоював, кажучи, що діти Бандери будуть ще йому „вдячні“ за цей вчинок. Ця цинічна заввага вказує на те, що КГБ плянував схопити нас, дітей, вивезти нас до Совєтського Союзу, зламати наш опір жахливими способами, що там сьогодні практикуються, і зробити з нас комуністів, щоб ми засуджували нашого рідного батька. Саме таким способом пробувано виховати на комуніста сина генерала Тараса Чупринки, Головного Командира УПА, який загинув у 1950 р. в Білогорщі. Сєргєєві мусило бути ясно, що це єдиний спосіб допровадити нас, дітей, до такого ставлення.

Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючою людиною і загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу.

Мій блаженної пам’яті батько, який уосіблював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само як мого брата і моєї сестри та української молоді».

Виступ Наталки Бандери в Карлсруе, 15.10.1962 р.,

під час суду над Богданом Сташинським

81. Монах Організації

Степан Ленкавський впродовж усієї своєї організаційної діяльності у націоналістичному русі, ще від 1920-х років, належав до провідного членства. Його характеризувала незвичайна скромність, що пізніше дало підстави членству говорити про Ленкавського як «сумління ОУН» або «аскета» чи «монаха» Організації Українських Націоналістів.

Його непомітна постать була присутньою в ідеологічних матеріалах ОУН та пропагандистській діяльності. Він був делегатом на Великі збори Організації та займав ключові пости у Проводі. Він був арештантом польських тюрем та провідником українських в’язнів в Авшвіці. За його світогляд та знання Ленкавського називали «Професором», а завдяки внутрішній інтелігентності йому вдавалося об’єднувати навколо визвольної справи людей різного фаху та політичних таборів. Якось Ярослав Стецько назвав Ленкавського «революціонером-богемістом», який вмів приєднувати до ідей ОУН та визвольної боротьби «творців пера і пензля».

«Він не був людиною рутини, він завжди шукав чогось нового, він не любив думати стандартами, трафаретами, ярликами і кліше, він спонукував інших думати і шукати якнайуспішнішої розв’язки того стратегічного становища, в якому опинилася наша нація», — писав про «Професора» Стецько.

Степан Ленкавський був автором «Декалогу українського націоналіста» й за означенням друзів, навіть якби йому не вдалося зробити ще чогось вагомого для націоналістичного руху, то й лише завдяки Декалогу його ім’я ввійшло б у список найвизначніших постатей Організації. Заповідь Декалога «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї!» виховала не одне покоління націоналістів.

Саме Ленкавський очолив Закордонні Частини (34) ОУН після смерті Степана Бандери й майже десять років (1959— 1968) керував націоналістичним рухом. Те, що сьогодні його ім’я рідко згадується є одним зі свідчень тієї скромності, яка проявлялася в щоденній організаційній праці «Професора».

«Таємницю» постаті Степана Ленкавського всього лиш в кількох рядках відкрив Микола Климишин: «Він завжди був таким членом, як цього вимагає „Декалог“ українського націоналіста-революціонера. Він був всеціло відданий Організації Українських Націоналістів і боротьбі за волю України. Він нічим іншим не жив, як працею й ідеєю ОУН. Він був видержливий і невгнутий в найтяжчих злиднях у тюрмі, чи в Авшвіці. Він нічого не мав свого. Він не мав родини, не мав рідні, ані хати. Всім для нього була ОУН, а він всеціло відданий для ОУН. Я найкраще схарактеризував би його, кажучи, що він був монахом Організації Українських Націоналістів».

82. «Маклер без держави»

Ярослав Стецько, який у 1930-х роках був відомий як один із найталановитіших ідеологів українського націоналізму, уже з 1940-х став значним політичним діячем, який особисто приятелював із генералом Франко та Чан Кай Ші, з його думкою рахувалися генеральні секретарі НАТО та господарі Білого Дому...

Ім’я Ярослава Стецька стало відомим широкому загалу у 1936 році, з лави підсудних у «Львівському процесі Степана Бандери та товаришів». Ще через п’ять років, 30 червня 1941 року, двадцятидев’ятилітній Ярослав Стецько проголошуватиме Акт відновлення Української Держави й стане прем’єром цього, нацистами невизнаного, державного утворення.

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?