Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча
- Автор: Селезнев Владимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-944-031-0
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча». Краткое содержание книги:
У книжці докладно й аргументовано розвінчується міф про самобутність і винятковість Росії, розповідається про поширені хибні думки з приводу “тисячолітніх російських брендів”, що їх Кремль активно пропагує в усьому світі.
Для широкого кола читачів.
Особливим шиком вважалися картузи з “форменим козирком” замість звичайних, обтягнутих тканиною. Такі козирки виготовляли зі щільної шкіри і покривали лаком, так що вони виблискували на сонці. Однак картузи з такими козирками, що потребували спеціальних навичок і устаткування у виготовленні, були доступні далеко не всім.
На початку XX століття, поряд з картузами з маленькою тулією став модним картуз із широким, майже горизонтальним, верхом. У край такої тулії вставляли пружину, що підтримувала дінце в натягнутому положенні. Згодом у передню частину тулії почали вставляти вертикальну пружину (з очеретинки або іншого пружного матеріалу), яка підіймала перед тулії. Такі картузи носили переважно заможні селяни й купці, тому він отримав назву “куркульський картуз”. До речі, цивільну моду перейняли і російські, а потім і радянські військові, ввівши в експлуатацію в армії кашкет із широкою високою тулією.
Запозичували не лише класичні, а й інші форми картуза. Так, наприклад, дуже популярний на початку 1990-х років у Росії кашкет отримав у народі назву “жиріновка” за іменем відомого російського політика. Однак насправді його ввів у моду данський принц-консорт Генрік (чоловік королеви Данії). Від звичайних картузів він відрізняється невеликим околишем, незначним нахилом козирка, його формою, і, найголовніше — оздобленням по околишу і козирку, надто недоладним для строгого типу головного убору.
На початку XX століття для бавовняних картузів у Росії набув поширення модний тоді колір хакі, який, як це не дивно, в той час в армії майже не використовували, проте знайшов застосування вже в цивільному одязі. Мода на нього також прийшла з-за кордону, де колір хакі використовували британські війська.
Таким чином, головний убір, який почав свій шлях в іноземних арміях, стрімко ввійшов у гардероб цивільного російського суспільства. Через свою зручність і простоту він став популярним в усіх верствах населення.
Розділ 9
САРАФАН І МОТРІЙКА
Ох, мій красний сарафан!
Російський сарафан відомий в усьому світі. Саме він є основою традиційного народного костюма росіянки. Однак чи завжди він був жіночим і чи справді він російський?
Слово “сарафан” запозичене зі Сходу через тюркське sarapa з перського “серапа”, що означає “почесний одяг”. У давнину сарафани називали також “саянами” (запозичене через польську з італійського saione, що означало “груба широка фуфайка”). До речі, французьке слово “жираф” походить від арабського “зарафа”, що означає “ошатний” і має той самий корінь, що й перське “серапа”.
Росіяни часом просто не уявляють, скільки слів і дивовижних речей прийшло в Росію зі Сходу. Подорож сарафана в російське село є не менш цікавою, аніж подорож жирафа з Африки до Парижа.
Перський сарафан потрапив до Росії через тюркські народи, серед яких він досі поширений у країнах Центральної Азії та Казахстану.
Перша згадка про сарафан (як різновид одягу) зустрічається в Никонівському літописі під 1376 роком. При цьому спочатку сарафан був... чоловічим одягом вищих верств суспільства. Так, у XIV столітті сарафан у Московії — це одяг бояр, воєвод, великих князів, а в XVII столітті — і царів.
У гардеробі царя Міхаіла Фьодоровича знаходимо вже одразу декілька сарафанів: “сарафан дороги яринной цвет с вишневой обнизью; сарафанец объярь червчета, без подкладки, с комнатною обнизью...”
Однак у кроїльних книгах Алєксєя Міхайловича зберігся запис, що містить подробиці сарафана разом із мірками і всілякими прикрасами: “1637 год, июня 20, скроен государю сарафан тафта чревчата, длина 1 аршин 15 вершков, позади 1 аршин 13 вершков, рукава длина 1 аршин 6 вершков, тафты вышло 7,5 аршин, подпушка тафты желта (1 с четвертью аршин) нашивка сверху, пуговки... обшиваны золотом пряденым шолк зелен, с золотом, деланы в мастерской палате”.
Цар Міхаіл Фьодорович розумівся на сарафанах. Жіночий сарафан XVIII — перша пол. XIX ст.
Перші сарафани були як з рукавами, так і без них. Рукави могли бути зйомними — тоді їх тимчасово прив’язували, пристьобували або пришивали до плечової частини, при цьому пройма під рукою залишалася незшитою. Туди просовували руки, а самі рукави, будучи не тільки дуже довгими, а й гранично вузькими, виявлялися чисто декоративним елементом і зазвичай їх зав’язували ззаду. Назва “сарафан” закріпилася, ймовірно, спочатку за функцією (особливо святковий, дорогий одяг), а вже потім за кроєм (одяг без рукавів).