Велика історія України

Ультимат наспів до Києва саме в момент, коли там радив зїзд робітничих, селянських і жовнірських депутатів. Скликали його більшовицькі агітатори але, на 2.500 учасників, опинилися вони в зникаючій меншости 60 голосів. Зїзд заявився по стороні Центральної Ради й рішуче проти зазіхань московських більшовиків.

Та це не облегчило положення України, яку наважилися більшовики опанувати за всяку ціну. Вони повели агітацію серед війська, що почало кидати фронт і безладними валками мандрувати до дому. Рівночасно вони зорганізували свою менчість на зїзді селянських, робітничих і жовнірських депутатів, переїхали з нею до Харкова й тут скликали свій, московсько-жидівський зїзд рад, на якому обрано більшовицький «виконавчий комітет». Московський уряд визнав цей комітет і протиставив Центральній Раді, як «орган власти всеї України». «Все це моглоб було скінчитися опереткою - пише М. Грушевський, - якби на нещастя, не прорвалися до Харкова більшовицькі війська, чи кращеб сказати банда салдатів, матрозів і різних наємних хуліганів, що стояли під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх провід осмілив місцеві, неукраїнські елєменти, розагітовані більшовиками. Українське населення зтероризовано, а українська залога, продержавшись два тижні, склала зброю». Це осмілило більшовицькі банди до того, що вони, не то що не пішли на Дін і не задоволилися робітничим Харковом, але почали посуватися на Полтавщину й Херсонщину. Скрізь вони грабували, палили й нищили людське добро, а рівночасно вводили анархію в сяк-так наладнану адміністрацію й деморалізували військові частини. Прозвавши Українську Центральну Раду парляментом «буржуїв» а її Генеральний Секретаріят зборищем «генералів», більшовики впевняли всіх і все, що тут справа не в національному поневоленню України, а в її соціяльному визволенню. Особливо розпиналися за соціяльну революцію жиди, вони теж були найбільш жорстокими супроти населення там, де почували себе безпечно. Більшовицький наступ і пропаганда, внесли замішання в український законодатний і адміністраційний апарат. В лоні Центральної Ради, в якій ніколи не бракло чужоплемінних і ворожих українському визволенню елєментів, піднялися голоси, чиб не випередити більшовиків у їх соціальних реформах, а Генеральний Секретаріят віддати в руки більш на ліво зорієнтованих елєментів. Таке хитання в керівних колах української політики використали більшовики й з кінцем грудня 1917 та з початком січня 1918 р. зайняли своїми військами всю Лівобережну Україну й Чорноморє. Полтава, Катеринослав, Одеса, Кременчук, опинилися в більшовицьких руках. Не обійшлося без того, що більшовицька агітація розвела собі кубло і в столиці України. Особливе спустошення робила вона в українських військових частинах, що то ще так недавно рвалися до Києва, щоби своїми трупами промостити шлях до Української Державности. Тепер вони розходилися по домах, бо їх більшовики переконали, що українська самостійна держава, це тільки справа «буржуазії». Тимчасова рада московських народніх комісарів вступила в переговори з центральними державами про мир. Україні не залишалося нічого іншого, як подбати про мир і на українському фронті. Даремне стримували її від того кроку недавні союзники царської Росії - Франція та Англія, обіцюючи їй визнання й політичну підтримку. Мир був найпопулярнішим гаслом усіх народів і суспільних кляс Росії, а Україна не могла допустити, щоби більшовики заключили мир з центральними державами без неї а то й проти неї. Центральна Рада виделєгувала своїх уповноважнених на фронт, для обговорення умов перемиря та заповіла вислання своїх делєгатів до Берестя, де вже більшовицькі делєгати, від листопада, переговорювали з представниками центральних держав.