Останній пророк

Серед стін розбурханого натовпу піввели, півнесли левіти безвладного Захарія. Прочани притьмом уступалися з дороги. Очі з жахом розглядали священика, його страшне, перекривлене обличчя, пропалені жаром шати. А ті, що були ззаду, тиснули на передніх, намагаючись допереду, й усе гуло тривожним шумом велетенського розбурханого вулика. Подія вже була відома усьому двору, соткам і тисячам. Перебільшена, перекручена, й перевернена, неслася вона з подвір’я до подвір’я й залишала за собою гуркіт юрби й напруження натовпу. Захарій з допроводом був уже давно геть, а хвилювання юрби не вщухало. Навпаки, гамір сильнішав, і вже почали творитися гуртки — непомильний знак близького заворушення. Метушня й крик уже змішалися в велетенський гармидер і нараз з чиїмсь пронизливим криком «Месія» все кинулося до брам у шаленому вирі. Храмова сторожа бігла до головного входу й до всіх храмових брам.

А Захарій знову лежав у тій самій прохолодній священичій кімнаті. Знову схилялися над ним сиві бороди й насуплені вії. Знову з’явився рофа з помічниками. Обмили руки, ноги й обличчя студеною водою, терли руки й ноги вовняними ганчірками, але Захарій не виявляв жадних ознак свідомости. Потому рофа відкрив жилу. Повна миска чорної крови натекла з руки, опісля жилу затиснули, рану перев’язали, й рофа звернувся до законників, вмиваючи закривавлені руки:

— Шість речей зцілюють, як відомо, хворого від його хвороби, найдостойніші: капуста свіжа й кисла, сушені шлунок, матиця[14] й селезінка, порій і сісіновий сік. Але на цю хвороту й вони безсилі. Щось страшного торкнулося раптово Захарієвої душі. Можливо, видіння. Яке? Ніхто не може сказати. Може, ангел Господень, — докінчив він стиха і навіть з острахом.

— Що ж робити? — коротко кинув один із старших.

— Здоровим правдоподібно ніколи він вже не буде. Тяжка рука спочила на нім. Але зможе ще рухатися, говорити… Та все лише «мабуть», найдостойніші! Лише «мабуть». Бо одного дня може йому ще раз статися видіння, й він помре, не набувши свідомости… Одне лише можна напевно сказати: йому вже не священикувати ніколи!..

Законники не відповідали, пильніше вглядаючись у хворого. Бачили каламутні розплющені очі, перекривлені уста, з кутків яких виступали бульки слини, перетворюючись у слиняву стежку, що губилася в сивій бороді. Він же лише тяжко віддихав і часом видавав якісь не людські, а звірячі звуки, подібні до мучання.