Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Давай, — окрилено відповів я та чвиркнув слиною на горобця, який пробував дзьобнути маленького жучка на перилах. Жучок, очевидно, зрозумів, що життя тільки почалося, посміхнувся мені, показав запльованому птаху фак і заліз у щілинку в пошуках виходу в якийсь інший, демократичніший, вимір.

— Завтра мама прієдєт, прівєзьот чьо-ніть, — Рома безучасно дивився на паркан, за яким бушувало життя міста Калініна: повзали трамваї, тарахкотіли тролейбуси, бігали взад-уперед люди, не звертаючи уваги на нас за парканом. Цей самий парканець, по верхній його частині, періодично змазувався солідолом, змішаним з гірчицею, — для легшого виявлення порушників внутрішнього режиму. Офіцерські госпітальні костюми дуже пасували до сценічних образів групи Браво, їх частенько використовували для походів у місто. Нам здавалося, що у стильному піджачку з лацканами ми зіллємося з народом. Місто було іншої думки та часто мстилося нам за це.

— Мама сама прієдєт? — спитав я і спробував знову влучити торпедою слюні в горобця.

— Нє, с папой, но он будєт ждать в машинє. — Рома ще більше відкопилив нижню губу, й папіроска вже майже палила мох на його грудях.

Я не став виясняти, чому папа залишиться в машині. Сім’я Мордуховичів і так була для мене загадкою на рівні Тунгуського метеорита. Мама — міністр побутової галузі, тато керував у Москві якоюсь дуже серйозно-стратегічною конторою, а Рому просто взяли та й послали служити в армію. Він був ображений на батьків і кожен тиждень вимагав собі якісь незбагненні подарунки, які вони мали йому привезти. Якби середньостатистичний громадянин Радянського Союзу побачив передачу від Роминої мами, він би застрелився на місці, подумавши, що проморгав прихід комунізму. Ромчик «служив» уже рік і рівно стільки ж тероризував батьків за їх несвідомий вчинок. Ми чекали передачу з нетерпінням, враховуючи й те, що після неї харчуватись у столовці було злочином для власного організму.

— Андрєй, зайдіте в ардінатарскую, — прорвав повітря противний скрип голосових зв’язок Спіци.

— Іду, Натальнікаланна, — відповів я настільки швидко, що з’їв половину її імені.

— Возьмі чистий бланк і пайді в прійомноє за пацієнтом, только што пазванілі аттуда, — простягнула вона мені папочку історії хвороби, і я помітив, що до всіх її красот додалися ще й вуса, яких до того не помічав.

— Бєгу! — крикнув я вже на ходу. Своїм останнім відкриттям я тут же поділився з Ромою Мордуховичем. Він почав ржати — от саме так, як ржуть коні, і через відкритий рот можна було спокійно порахувати кільця на стравоході, а я, нарешті, зрозумів, звідки пішло сленгове значення цього слова.

Рома зайшовся та ржав хвилини дві, поки хтось із офіцерів не помітив і не припахав його до роботи — щоб дурь голови не бралася. Я в цей момент уже підходив до КПП, де містилося приймальне відділення, і зустрів відомий нам вірменський дует у білесеньких шкарпетках, що й відрізняло їх від решти населення. Вони пхали тачку з їжею, точніше, пхали її два лисі пацанчики, а Армен та Аваз ступали неспішною ходою три метри ззаду та вірменською смакували вчорашній похід до Марти: «Ай шмарат канаш ай шамас Марта, пістис да?!» — деякі слова, дякуючи інтернаціональності Вітчизни, випадали з вірменського мовного контексту та були зрозуміліші, ніж інші. Ми порівнялись і потиснули руки. Граблі у цих двох були такі, ніби до них під’єднали шланги високого тиску від екскаватора, і вся сила гідравліки передалася на пальці.

— Слюшяй, Андрей, чєво у тєбя рука тонкая, а? — Армен завжди ставив мені одне й те саме запитання, я розцінював його як комплімент і не відповідав, а він не чекав відповіді. Вірменів влаштовували до шпиталю чітко раз на рік, щоб робити ремонти. Кращих за них у цій сфері не було нікого. Тому чуваки знали — три місяці їм ніщо не загрожує. Вони жили у своє задоволення. І між тим неспішно працювали, причому так, щоб через рік самим же переробляти. Я пройшов далі, а з магазину виглянула продавщиця Люда з лицем, як у Наф-Нафа.

— Андрюш, ББ у сєбя?

— Да, Люд, а што?

— Скажи, я єму достала лєчьо, — так, ніби видала таємницю племені майя, вкрадливо сказала Люда та зникла в норі.

Я прекрасно знав мотивацію. Люда давно набивалася на аудієнцію до Борісича, а його оперативна пам’ять була зайнята молодою медсестрою, яку він ще не встиг примостити на свою корягу справедливості, тож Люда, а також весь воєнторг в її особі страждали по-своєму. Я відкрив двері приймального, і вухо вловило нетипові для нього звуки, подібні на гру електронних барабанів, відтворювану ротом.

— Тф, чу, тф, ту, тф, тф-ту, ча, ту-тф...

У стройбатівській формі сидів на кушетці пацанчик, який явно вибивався із когорти людей, котрі на цю кушетку потрапляли. Прийомна сестра записувала щось у журнал і, не піднімаючи очей, кивнула на нього:

— Неврологія, забірай.

— Паштет, — муркнув цей штемп собі під ніс і продовжив ротом відтворювати звуки ритм-машинки. Я не зрозумів, що за паштет, але напрям нашої діяльності передбачав нестиковочки у спілкуванні з пацієнтами — я звик, мене це вже не дивувало.