Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів
- Автор: Кузьменко Андрей
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8650-1
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів». Краткое содержание книги:
2 лютого 2015 року Кузьма Скрябін трагічно загинув в автомобільній аварії.
У цьому виданні під однією обкладинкою зібрано увесь творчий доробок Кузьми — як прозові його твори («Я, „Побєда“ і Берлін», «Я, Паштет і Армія», «Я, Шонік і Шпіцберген»), так і поетичні — тексти пісень (усі твори виходили окремими книжками у видавництві «Фоліо»). У них Кузьма Скрябін постає, з одного боку, оригінальним прозаїком з іскрометним почуттям гумору, а з іншого — глибоким ліриком, що відчуває найтонші порухи душі.
— У нєво кров, бля-нах! — закричав один із рятувальників, який підхопив його ближче до коміра.
— Застрєлілся дурбандос, — з надією в голосі протягнув другий.
— Ну у нєво і кравяка ваняєт, — намагаючись роздивитись свою «закривавлену» руку в світлі ліхтарика, резюмував перший.
Коля, опинившись у невідомих руках, які йому неможливо було роздивитись, чемно чекав зустрічі з Богом. Саме зараз йому мало відкритися все те, що для людства закрите ореолом недосказаності й недослідженості. Зараз його відправлять — або в пекло, або в рай, або...
— В баню єво, митца! Абасралась скатіна! — рикнув сержант, котрий був головним нашої групи.
Коля, з ніжним виразом обличчя Діда Мазая, який визбирував на пеньках затоплених острівців зайчиків, не хотів вертатися в реальність. Він мріяв, щоб його знову повісили на колючий дріт і зникли так само швидко, як і понабігли. Цівки гарячого какао починали охолоджуватися й не давали вже такого чарівного аромоксамитового ефекту.
— Смірна! Шта случілась, байци, йопт? — із темряви, як із басейна після стрибка з семиметрової вишки, винирнула фігура прапорщика Барикіна.
— Путін застрєлілся! Но промазал і усрался! — відповів сержантик.
— Путін, ка мнє! — скомандував Барикін. — Бистра! Шагам! Марш!
Колю Путіна дружними копняками підштовхнули до прапора на відстань, де рецептори бувалого вояки вже були здатні відчути атмосферні зміни.
— Стаять, Путін! Ти чьо, в самом дєлє абдєлался? — Барикін скривився від ароматів, які накривали всю навколишню територію, як пари тяжкого азоту.
— Я єму сказал — кто ідіот — пару раз сказал, — пробубнив, нарешті, Коля. — А он дальше там, ета, ворочался, і я сказал — стрелять буду, а он там дальше... і я вистрєліл.
— Куда, бля, вистрєліл, прідурок, нах? — Барикін в передчутті завтрашніх статевих актів, які мали відбутися з його немолодим потертим моноклем, не особливо тішився, що заступив сьогодні черговим по частині.
— В нарушитєля, навєрна, — Путін оскалився у звичній для нього дебільній посмішці.
— Кто бил с нім вмєстє? — плюючи слиною в темряву, рот Барикіна робив на світлі ліхтаря дивні маленькі салютики. Я відчув, що мій молодий монокль також очікує неспокійний період, і зробив крок вперед.
— Я, таваріщ прапарщік, рядовой Кузьменко!
— Шта відєл, расказивай, толька бистра, нах!
Я ледь не почав йому розповідати про двох студентів на верхній поличці купейного вагону, але зібрався з думками та видав фразу:
— Ми с Путіним пашлі в разниє сторани. Слишу, он дайот каманди, а патом — вистрєл. Я падбєжал, а он на заборе вісіт і уже ваняєт.
— Куда стріляла, дура стуєростава?! — Значення слова «стуєростава» мені так і не вдалося вияснити, але за тоном, яким це було сказано, можна було легко здогадатися, що «стуєростава» — значно крутіше, ніж просто «дура».
— В кусти стрєлял, — випускаючи бульки з рота, прогугнив Коля Путін, — там, гдє нарушитєль сідел.
Барикін зблід. Смертельних випадків у нашій частині 21924 не було з дня штурму Бастилії, й він дуже не хотів, щоб його чергування перекреслило політику миру, яку вела наша учєбка і весь Радянський Союз. Але в кущах, два метри за його спиною, по всій видимості і логіці подій — лежав труп. І слава Богу та конструктору карабіна, якщо Путін його не вбив і труп утік. Тоді він уже не труп, а живий, і все пройде круто. Вистрєл в воздух — прєдупрєдітєльний — це можна і треба, нарушитєль всрався і втік. Але якщо все навпаки — всрався Путін, а нарушитєль — труп, який не ходить і лежить мертвий в кущах?! Барикіна самого потягнуло в туалет. Але наперекір силам природи він витягнув сигарету і сказав:
— Курі, Путін. Все закурівайтє, — він простягнув пачку з папіросками, які моментально зникли зі звуком спагеті, котрі дитина засмоктує в рот прямо з тарілки.
Ми мовчки курили, і якось ніхто не хотів, щоби та папіроса колись докурилася до кінця. Бо там вимальовувався інший кінець — такий конкретний і грубий, яким нас всіх мали відтарабанити в різних неспортивних позах. Коли бичок обпік Барикіну пальці, він миттєво прийшов до себе і знову перетворився у бравого бувалого вояку.
— За мной, — скомандував він голосом Чінгізхана і рвонув у корчі, які розстріляв Коля п’ятнадцять хвилин тому. Розгрібаючи кущі своїми руками, які за все життя не зробили нічого корисного, крім красти в армії одяг і харчі, Барикін ламанувся, як лось, що втікав від великої охоти короля Стаха, аж можна було роздивитися в темряві 43-й розмір, вибитий на підошвах його кирзаків. Ми повалили за ним.
— Фу ти, йопта! Байци, ка мнє! — протягом цієї короткої фрази Барикін встиг двічі дати крутєйшого «пєтуха» — так кричать семикласники, коли переживають нестабільний період полюцій і ломки голосу.
— Карова, нах, убітая прямим пападанієм в область галавнова мозга, — ознайомив він нас з діагнозом, і всі побачили бідну тварину, яка безглуздо закінчила своє існування на території нашого воєнного об’єкта із дзюрою в голові, розміром з рубльову монету.
Далі події розгорталися з чіткою армійською логікою. Колю Путіна відправили у відпустку додому — «за чьоткоє нєсєніє караульной служби, дєйствія по уставу і меткую пріцельную стрєльбу». Прапор Барикін дістав 100 рублів премії, які того ж вечора промандулив у офіцерській столовці, молячись за Миколу своєму комуністичному богу. Нам усім сказали рівнятися на рядового Путіна, на що ми, звісно, забили, бо тоді всій роті довелося б виглядати, як пацієнтам Бурашевського ізолятора, другого дому Колі Путіна.
Сам Путін через місяць приїхав з дому та повторив свій уставний вчинок — під час караулу він застрілив ще одну корову того ж діда, а його самого загнав на березу. Але цього разу він поїхав на гауптвахту, де і повісився, бідака, на своєму ремені, — з головою в нього таки було дуже недобре. Мене, слава Господу, в ті страшні часи вже близько не було — почався етап ЛАФИ, але про це — в наступній частині, і дітям туди зовсім не можна! Тож добраніч, маленькі, хай сниться вам служба дядька Андрія в госпіталі, а ви, суворі мужчини, вйо за пивом і перегортаєм наступну сторінку життя)).
III. Несподівана лафа
кби я знав, як пройдуть мої наступні армійські півтора року, то попросився б туди одразу після дитячого садка. Але оскільки Нострадамус в мені вже давно не мешкав, то за відсутності світлих перспектив, усе ковиляло в’яло і нецікаво. Обставини склалися так, що командування війського госпіталю попросило командування моєї авіашколи, вибачте за тавтологію, командирувати мене кожні сто днів до них у відрядження. Мої командири з радістю здихалися б мене зовсім, але військовий радянський закон не передбачив місця для молодшого авіаційного спеціаліста серед персоналу шпиталю. І тому, будучи приписаним до своєї учєбки, я раз на сто днів повертався до неї за новим відрядженням, а згодом — мені його привозили прямо туди, враховуючи мій постійно зростаючий професійний і соціальний статус.
Перший день у госпіталі був абсолютно звичайним першим днем — я знайомився з околицями та персоналом. Моя теперішня хата була витягнута уздовж ріки Волги та відділена від неї примітивним військовим бетонним парканом, яким зазвичай у совку відгороджували вояків від цивільних людей. Територія госпіталю починалася ще на волі — будинком адміністрації, — і бігати туди було за щастя, бо ти щоразу мусив проходити через КПП, отже, дихав повітрям свободи. А ще на розі стояв магазин «Овощи и фрукти», в який, крім кабачкової ікри, з чорним двосантиметровим осадом під металевою кришкою, років сорок нічого не завозили. Кабачкова ікра в армії — майже те саме, що на свободі — ікра червона. Воїни по-різному підходили до поїдання цього делікатесу. Одні мазали на хліб, інші — мокали хліб у неї, а треті хлібом не заморочувалися — вони пили її прямо із банки, а потім у такому ж вигляді віддавали її назад природі в госпітальних хащах. Тому по тих корчах ходити було не варто: ікра була дешева, солдати її любили.