Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)
- Автор: Видейко Михаил Юрьевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-8941-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)». Краткое содержание книги:
Видання доповнене багатим ілюстративним матеріалом, розраховане на широке коло читачів.
Справді, уздовж азовського узбережжя фіксується археологічно окрема група поховань, що за обрядом дещо відрізняється від решти скіфських могильників. Ці поховання містять ознаки напівзібганості кістяка і здебільшого супроводжуються посудинами, характерними для кизил-кобинської культури саме Східних Передгір’їв. У IV ст. до н. е. тут уже формується новий синкретичний поховальний обряд, що містить і риси скіфських поховань, і кизил-кобинських. Це колективні поховання, здійснені в кам’яних скринях, іноді у вторинному використанні, або у склепах боспорського типу. І в першому, і в другому випадку над похованням зводиться курганний насип. На сучасному етапі досліджень можна говорити, що цей регіон демонструє найраніші прояви складання єдиного етнічного масиву із різних компонентів.
В уривку Геродота також згадується гавань Кремни на Маетідському озері (Азовське море. — Е. К.). Знайти цю гавань археологам поки що не вдалося, нічого схожого на поселення часу класики азовське узбережжя Криму поки що не проявило. Але картографування кримських курганів показало в цьому районі доволі цікаве явище — від затоки Сивашів між селами Урожайне і Некрасовка зосереджено чимало курганів і курганних могильників, причому, курганні гряди звідси тягнуться через Кримський степ зі сходу на захід аж до Північно-Західного Криму, де розгалужуються на кільканадцять курганних вервечок. Усі вони ведуть до античних поселень Північно-Західного Криму. В іншому місці Геродот іще раз згадує Кремни: «І так вони прибули на Маетідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів» [Herod., IV, 110].
Схоже, що Кремни — це географічна назва гавані, а не поселення, і цілком можливо, від неї починався один із давніх шляхів, маркованим курганами, з азовського узбережжя до Північно-Західного Криму. Відкритим лишається питання, чому в V–IV ст. до н. е. сухопутний шлях зі східного берега Криму до північно-західного був безпечніший і кому він був вигідніший за морське сполучення, але напевно, що йдеться про інтереси кочових скіфів.
У передгір’ях трохи південніше цього шляху розташовано Ак-Кайську і Беш-Обинську гряди скіфських царських курганів, поховання в яких датуються близько середини IV ст. до н. е. Вже наступного століття в ІІІ ст. до н. е., а можливо й раніше, тут на сході Криму виникає перше поселення фортеця, яка зараз претендує на найменування першої столиці пізніх скіфів — Ак-Кайське городище. Воно розташоване на природному скельному підвищенні, яке з трьох боків закінчується стрімчастою скелею, і лише з одного поволі спускається до долини річки Біюк-Карасу, старе річище якої пролягає якраз під стрімчастими скелями городища. Зі сторони долини городище було укріплене кам’яними стінами, в районі в’їзду була збудована протейхізма, яка разом із основною стіною утворювала перибол. Імовірно, що саме із цим скіфським городищем пов’язані відомі події наступної історії Боспору за участю Савмака і скіфських найманців.
У цей час кардинальні зміни відбуваються на хорі Херсонеської держави — між першою і другою чвертю ІІІ ст. до н. е. Херсонес втрачає всю свою дальню хору в Північно-Західному Криму із поселеннями на узбережжі, Керкінітіду, Калос-Лімен — усі ці міста і поселення містять сліди пожеж цього часу і наступні на цим скіфські шари. Те ж явище спостерігається і на хорі Ольвії, тоді ж припиняється життя на скіфських городищах і поселеннях Нижнього Подніпров’я.
І вже в ІІ ст. до н. е. в центральних передгір’ях біля однієї з найдовших кримських річок Салгіра постає нова столиця пізніх скіфів — Неаполь Скіфський. Античні писемні джерела майже не вживають етноніми таври і скіфи, частіше використовують термін тавро-скіфи або скіфо-таври, називаючи ним населення гір і передгір’їв Криму. Пліній і Мела згадують серед сарматських племен Криму сатархів. Сатархеї, які піратствують, відомі також із епіграфіки Неаполя, що датується не пізніше 40-х років ІІ ст. до н. е. Також у джерелах згадуються тафрії, сатаркі, роксолани. Останні відомі як союзники пізніх скіфів у війні проти херсонесько-понтійських військ. У Страбона і Стефана Візантійського є згадка про кримські скіфські поселення Палакій і Напіт, які пов’язують із скіфською легендою про братів Пала і Напа, проте достеменно локалізувати їх на місцевості неможливо.