Гра у три руки

Голова боліла, довелося відшукати таблетку. Руки вже не «свербіли». Попри все, убивство Дробота ще й не гарантувало загального успіху. Її вкрадений ноут хтось одного разу вже вмикав. Навіщо? Просто перевірити, чи працює, глянути, що й до чого, зламати пароль? Добре, якщо так. А як він уже встановлений у тій потаємній квартирі й запущена відповідна програма, призначена для того, щоб увійти в нет за десять дванадцята і, використавши таємний порт, стати пасивним слухачем конференц-розмови, про яку не повинен знати ніхто? Тоді убивство генерального виявиться помстою, не більше, після чого доведеться тільки чекати на власну загибель.

Був, щоправда, ще один шлях «звалити» Дробота. Не як живу істоту, а у віртуальному сенсі. Переграти на рівні світлопровідників та мікросхем. Адже він не здогадується, що Ірина викрила його. Проте в успіх не вірилося. Надто серйозною була його кваліфікація, а той факт, що зниклий ноут перебував у шефа, перекреслював геть усе. Можливо, в комп'ютерній «бійці» їй і вдалося б «вразити» його, відкривши очі організаторам оборудки на зраду свого «сторожа». Однак самій же не викрутитися ніяк. У кращому випадку обидва яйця зваряться разом. Слабенька втіха.

Виходу не було. Швидко летіла ніч. Таблетки запивала кавою, недопалки наповнювали горнятко, варіант не народжувавсь. Одного разу, коли голова відмовилася кумекати, а перед очима попливли кола, їй уявилася картина. Парк, де на галявині стоїть кам'яний постамент. Це — Дробот. Вона шукає гілку, щоб попхати і звалити його. Гілка, котра здавалася найзручнішою, має багато сучків, які чіпляються, заважають. Один за одним вона обламує їх. У підсумку гілка стає затонкою і ламається. Ірина вишукує іншу Гілок навколо стає все менше, кожна наступна коротша, трухлявіша, а скоро ранок...