Ідеаль, або На поміч, пардон

Зглянувшись на мої благання, наступного дня Лєна погодилася супроводжувати мене в Петергоф. Мені треба було б матися на бачності: як на щире дівча, хутко вона піддалася. Що звелів би Пьотр Великий на моєму місці? Негайно катувати. В’язниця або четвертування. Або, як я ото вчинив, попровадив би її вглиб тінистої алеї, поміж березами і соснами, у свій літній палац Монплезір, з якого можна милуватися крізь пелюстки раннього літа криголамом, що прямує у Кронштадт. Лєні начхати було на мене, була вона незворушна дівчинка, це видно було відразу: їй хотілося, щоб я по знайомству зробив її фіналісткою, та й годі. Та краєвид Фінської затоки під безкраїм небом, біле сонце, приязні хмарини і її дитяча біганина тим Тріаноном з червоної цегли… Мені здавалося, наче я слухаю музику. Мене вразив образ, любий панотче, я ж бо естет, професія така в мене. Та й грошенят чимало вгатив у ту експедицію. Тепер мені залишалося тільки по вуха закохатися в цю шмаркату геронтофілку з цупкими груденятами і тоненьким станом. Лєна пустувала в струменях чарівного водограю. Він лаявся, і я закохався. Мої легені вдихали чисте солонувате повітря. Тієї миті я згадав рядки Пастернака, які нещодавно прочитав: