Фройд би плакав

— Угу. Чувак облив лице дівчини кислотою. А потім суддя присудив його до того ж обливання кислотою.

— М-да, оздоровчі процедури, нічо не скажеш…

— Ну, і не дурня це? Просто якесь тобі Старозаконня єврейське, хай вибачать мене мусульмани.

— А я би просто засудила гівнюка до смертної кари.

Безглузді обговорення побутових дурниць і кримінальних новин: хто кого розрізав на вісім шматків, хто кого з'їв цілком, а хто спочатку ще й спокійно пообідав разом із жертвою пенісом жертви, знімаючи прийом їжі на камеру, засвідчуючи найпрямішим чином волевиявлення жертви — бути з'ідженою, бо все інше в цьому житті вже спробуване. Марла з Х'ялмаром, цілком чітко усвідомлюючи імпотентність отакого проведення часу, не втомлювалися знову і знову займати себе пустопорожніми балачками. Марлі це було чомусь потрібно — вбити колишні страхи, пов'язані з колапсом першого кохання:

Головне, що нам є про що поговорити. — («Головне, щоби було про що помовчати» — згадалися Марлі слова подруги. Слова бажано промовляти з піднятим догори вказівним пальцем правої руки, підтягнувши чорні брови й опустивши повіки. Тільки чомусь те вдале мовчання останнього разу виявилося мовчанням ягнят).

— І є про що помовчати, — Х'ялмар чомусь не проробив необхідного ритуалу з пальцем.

— З тобою чомусь не нудно. Коли ліньки вже про все говорити, можна просто дивитися на тебе або дмухати тобі у волосся. Або просити тебе почитати мені нудну книженцію Ксі Ксо про сінгапурських клімактеричних бізнес-леді і засинати на другій половині третього абзацу.

— Можна ще їсти, — Х'ялмар почав збирати зі столу брудні тарілки, — знаєш, наші дні в Джакарті якісь перверсивно-гедоністичні. Кожен вечір ми збочуємося, вишукуючи щонайненормальніше місце із щонайкращою їжею…

— Бо що ж іще, скажи мені, робити? — і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:

— писати статті у популярно-філософські видання (дуже рідко, майже ніколи, бо «в падло»);

— писати типу статті в підліткові журнали (теж ніби в падло, але долається легше);

— валандатися фестивалем європейського кіно (Осанна! Культурний карантин час від часу відміняють, та ще й на шару);

— їхати на висілки ім. де Дідько і Добраніч-Каже (французьких політичних активістів 1848 року), щоби в заниканому кіно-театрику, випивши порівняно дешевого пива «Bintang», лежачи на полакованій чорній підлозі, дивитися «Bande a part» Годара і до смерті ображатися на те, що цей фільм показують замість «Chinoise»;