Солодка Даруся
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція "Піраміда"
- ISBN: 966-7188-98-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Солодка Даруся». Краткое содержание книги:
Намагання письменниці «поправити всесвітню несправедливість любов'ю» (за Лесею Українкою) чи «здолати людство шляхетністю душі» (за Ніцше) створюють галерею художніх образів і символів, що дуже точно вписуються в споконвічні цінності людського духу, уявлень про мораль та порядність. Глибокий психологізм, складний сюжет за принципом «реверсу» та розкішна мова створюють надзвичайно привабливе прозове полотно.
Наповнена свіжою, природною українською мовою, не просякнута міським смогом (хаос, цинізм, постмодернізм…), ця книжка не примушує захлопнути її від першого прочитаного абзацу. Викликають увагу і співчуття її герої — мовчазні, втомлені підступами долі ґазди, які живуть своїм відокремленим від всього світу життям і не скоряються занепаду, який закономірно приходить до їх тісних осель та задушених непохитними стародавніми звичаями громад. Заглиблюючись у душу селянки, яку всі люди на селі вважають божевільною і кличуть для пристойності «солодкою», читач мимоволі починає поважати нехитру філософію «інакшості»: дивак не гірший за інших, але має терпіти лише образи від своєї незвичайної долі.
Книжка Марії Матіос «Солодка Даруся» — це, насамперед, мовний виклик дистильованій макулатурі, що заполонила книжковий ринок. Це — українська історія 30–х — 70–х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах.
«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, — моральне застереження—забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні.
Після закінчення промови первий[42] брат Курика — Дмитро Угрин підніс офіцерові хліб—сіль на вишитому рушникові з пришпиленим прапорцем, тканим синьо—жовтою волічкою. Німець дещо гидливо ущипнув калач і відвів його рукою разом з Угрином у бік молодшого офіцера, показуючи стати за ним.
Після віча німці влаштували на сільській толоці розвагу під губні гармошки. Але люди чомусь не веселилися, хіба що мовчки і неосудливо дивилися на молоденьких солдатів, що намагалися крутити в танці кількох сільських дівчат та молодиць, та стиха перешіптувалися між собою.
Німці стояли в селі недовго і великої шкоди людям не зробили, так само як черемошнянські люди не робили шкоди і їм, хіба що біданка Анниця, яка роками слабувала на голову, ходила по селу із запаленим на кінці тички ганчір'ям; так, що під вечір у темному селі тичка здавалася велетенським факелом, за що німці закрили Анницю на ніч у пивниці комендатури, а вранці, з'ясувавши, що вона не сповна розуму, відпустили під чесне слово родичам.
Перед своїм відходом знову зібрали людей коло церкви, і той самий старший офіцер повідомив, що їхня частина змушена йти вперед, а тут, у Черемошному, німець так і сказав, у Черемошному, вони залишають своїх союзників — представників румунської воєнної адміністрації, яку тутешні люди добре знають, і німець сподівається, добре зустрінуть. Згадка про румунську адміністрацію потягнула в людей наступну згадку — про букові палиці — «сороківники» за непослух і небажання «ворбешти романешти», — і в декого з челяді трохи покривилися лиця.
Цього разу німець не влаштовував гулянок на толоці — лиш відмарширував у бік Вижниці за критими зеленими тягачами, а черемошнянці взялися до своїх роботів, як раніше. Бо ніхто не відміняв робітній людині догляду за худобою, сінокосу, лісоповалу, народження дітей і поховання небіжчиків. Навіть під час війни.
Ті самі, що й до війни, а може, ще гірші, грубі свинські постоли нової—старої румунської адміністрації дуже дисонували з наваксованими чоботами зниклого німця, але в Черемошному бачили й не таке: чи один маєтний ґазда нерідко брав собі за союзника злидоту, аби лише мати на селі більший вплив, а швидше, чисту фізичну силу. Новими—старими порядками були ті самі, а подеколи, іще пекучіші букові палиці, та тепер уже повсюдні й категоричні заборони будь—яких політикувань.
У Черемошнім по той бік ріки незмінно стояли німці — і дехто з цьогобічних черемошнянців, навідуючи родину чи брешучи, що навідуючи таку, залишався там і добровільно просився їхати на роботи до Німеччини разом з ґаліцейською молодцю, яку везли спочатку до колії, а далі — хто його знає… Румуни такі справи своїх союзників з того боку не заохочували — а далі під приводом воєнного часу різко обмежили можливість спілкування з дзеркально розміщеними по другий бік Черемоша людьми.
…В невдовгому часі румуни забрали з села чоловіків відповідного віку на кончентрари. Одне слово, мобілізували підданих румунської держави на війну. Точніше, в її армію.
Війна жорнила…
…Михайло якраз сушив дошки на столярку, коли на подвір'ї став…
Хто би ви подумали, прийшов повідомляти Михайла про мобілізацію до війська? Правильно. Передвоєнний начальник жандармерії і прикордонного поста лейтенант Лупул, який тепер був старшим представником воєнної влади у Черемошнім.
- Боже помагай, домнуле Мігаю! — привітався, закриваючи зсередини браму на засув.
- Дякую за слово добре! — відповів схилений над деревиною Михайло, чуючи, як різко обривається щось всередині.
Чоловіки якийсь час мовчки і незмигно дивилися просто в очі один одному, по тому мовчки подали один одному руки, а далі Лупул скинув воєнного картуза, сів посеред подвір'я на вискладені в ряди дошки, запрошуючи рукою сісти й Михайла.
- Прийшли мене брати на войну? — безбарвно, так ніби це його не стосується, питав Михайло по—румунськи, всідаючись поруч.
Лупул не відповів. Мовчав і Михайло.
- Перед тим, як іти на войну, ти би закликав мене в хату та почастував би чим… — якось незвично, по—доброму, засміявся військовик.
Поки Матронка накривала на стіл, торкітлива, як сорока дитина, всілася лейтенантові на коліна лицем до обличчя, торгаючи білі плетені косички на мундирі і зазираючи в очі. Іншим разом, Михайло був би дав дитині по пальцях, але тепер сидів, важко поклавши великі долоні на край столу, дивився чомусь на двері і раз по раз зітхав.
- Doamno[43] Матроно! — сказав Лупул, коли стіл був заставлений полумисками, і зсадив говірливу дитину з колін. — Вибачайте, але я би хотів поговорити з Мігаєм у чотири оці.
42
Первий (діал.) — двоюрідний.
43
Doamno (рум., зверт.) — пані.