Сказання з Небезпечного Королівства

Тоді ще побутував звичай під час Королівського Різдвяного Бенкету подавати на стіл Драконячий Хвіст; і щороку обирали лицаря, чиїм обов'язком було того дракона вполювати. Лицар мав рушити в путь у День святого Миколая, а повернутися з драконячим хвостом — не пізніше, ніж у переддень бенкету. Та от уже багато літ Королівський Кухар подавав на стіл дивовижні ласощі у вигляді Лжедраконячого Хвоста з коржів і мигдалевого крему, прикрашені вміло зімітованою лускою з твердої цукрової глазурі. Потому, на Святвечір, обраний лицар уносив витвір до зали під гру скрипок і звуки сурм. Лжедраконячий Хвіст годилося їсти після обіду на Різдво, й усі казали (щоби полестити кухареві), що він набагато смачніший, аніж Справжній Хвіст.

Такі-бо були звичаї, коли це знову раптом об'явився справжній дракон. І винуватим у цьому був насамперед велетень. Після тієї пригоди він унадився ходити верховинами, відвідуючи своїх розпорошених у горах родичів частіше, ніж до того, і значно частіше, ніж хотіли вони самі. Бо він завжди мав один і той самий привід: хотів позичити мідного казанка. Та позичали йому чи ні, велетень однаково сидів і по-своєму — водночас і пишномовно, й неоковирно — оповідав про чудову країну в пониззі, ген на Сході, та про всілякі дива Широкого Світу. Він узяв собі в голову, нібито є великим і відважним мандрівником.

— Гарна то земля, — казав він, — переважно рівнинна, м'яка для стіп; о, там є що попоїсти: корови, наприклад, і вівці геть усюди, їх легко вистежити, якщо уважно приглядатись.

— А як щодо людей? — запитували його.

— Їх я ніколи не бачив, — відповідав велетень. — Там не видно й не чути жодного лицаря, любі мої друзяки. Там узагалі немає нікого страшнішого за кількох кусючих мух біля річки.

— Чому ж ти не повернешся й не оселишся там? — знову питали інші.

— Ой, ну мовлять же, що вдома — найкраще, — відповідав він. — Але, можливо, я й повернуся туди одного дня, коли прийму таке рішення. Проте хай там що, а я одного разу вже побував у тій місцині, й це важить більше, ніж слова будь-кого з вас. То як щодо казанка?

— А ті багаті землі, — хутенько запитували інші, — ті прекрасні краї, де повно беззахисної худоби, — в якому керунку вони, власне? Чи далеко до них?

— Ох, — відказував велетень, — десь на сході чи південному сході. Та дорога туди не близька.

І тоді він, страшенно перебільшуючи, оповідав про те, які неймовірні відстані довелося йому подолати, скільки лісів, пагорбів і рівнин перейти, — тому жоден куцоногий велетень ніколи не наважився рушити в таку путь. Одначе чутка поширилась округою.