Гра триває. Літературна критика та есеїстка
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Гра триває. Літературна критика та есеїстка». Краткое содержание книги:
Безугавно нав'язувані стереотипи народницького штибу викликають спротив інтелектуала, яким є Наталка Білоцерківець, і в цьому опорі посяганням мітичного та магічного мислення на її автономію та приватність, у дистанції до ідентифікації з формами племінної, напівкримінальної «культури» (коли «садист ростовський співає: „Розпрягайте, хлопці, коней“»), у критицизмі й суто міській багатокультурності полягає її складна й неоднозначна заангажованість. Немає сумніву, що у Франції або Америці 60-х ця розумна жінка-підліток була би активісткою студентського руху, протестувала би проти візитів Брежнєва до Парижа разом із Мішелем Фуко або ж укупі з ордами гіпі мандрувала би до підніжжя Гімалаїв:
Життя та письмо в Україні на краю тисячоліть було не менш ризикованим заняттям. Ця, за поетесою, «сестра моя, вітчизна, ангел мій», ця дитина з «приюту», яка співає українську колядку в різдвяному хорі європейських дітей, ця «пава між пав» — і непорушна та важка мати-земля з порожнім лоном, ця кривенька качечка, «безцінна й непотрібна річ» у дусі дзенської легенди (цілий ряд метафор і символів, які виходять за межі синонімічності, утворюючи інший, антиномічний ряд) — вона також провокує до чину. Але яким може бути чин інтелектуала, представника й творця культури, в оточенні загрозливих гримас тих, що ось-ось вийдуть із печер і кому нічого втрачати, окрім кайданів умовностей? Наталка Білоцерківець пропонує три варіанти відповіді щодо цього, які створюють діалектичну напругу взаємовиключності: страх безпорадності («Боюся тих, що вийдуть із печер…»), суто даоську (або ж суто жіночу) вищість поступливості («Хто сильний, той ламається; слабкий — він тільки гнеться, щоб устати знов») і, нарешті, незламність рівностояння:
Якраз оця виразність постави здається найцікавішою в новій збірці Наталки Білоцерківець і — позаяк не існує такої думки, яка не впливала би на дійсність — найпродуктивнішою. Зокрема, з огляду на безхребетне минуле багатьох мешканців України. Поміж тим, у цих в'юнких аж до віртуальності симулякрів останнім часом з'явилося немало власних апологетів і адвокатів, котрих важко назвати маломовними — і котрі зі зрозумілих причин обрали своїми улюбленими жертвами якраз визначеність, відповідальність та поведінку, яка виводиться з добре продуманих принципів. Постава може бути чинною та виразною щойно тоді, коли вона глибоко осмислена. Градація культурних рівнів від вищих до «печерних» — або навспак — є емпіричним фактом, який встановлюється за посередництвом соціометричного тесту й базується не на одному лиш економічному підґрунті. Мабуть, саме тут доречно буде згадати слова Томаса Стернза Еліота з його значною мірою актуальних і сьогодні «Нотаток до визначення поняття культури» про те, що вищі культурні рівні слід вважати не власниками більшої культури, а культури більш усвідомленої та спеціалізованої. У цьому контексті стає зрозумілим відверте захоплення Наталки Білоцерківець постаттю такого складного письменника й мислителя як Ернст Юнґер, якого, попри всю проблематичність окремих творів або життєвих вчинків, невиразним не назвеш. Витончений дух цього представника консервативної революції, воїна та біолога, автора роману «На Мармурових скелях» (якому в Україні поталанило отримати конгеніальну інтерпретацію Євгена Поповича) присутній у найкращих віршах збірки «Вино ангелів», «Гербарій», «Чин» і, безумовно, у «Хорі хлопчиків», присвяченому пам'яті Ернста Юнґера: