Музей покинутих секретів [з малюнками]

Влада і Адріян — то ніби різні шухляди, паралельні канали в її свідомості: з Адріяном вони зустрілися, коли Влада була вже на Байковому. І жодної спокуси тепер подумки представляти їх одне одному — нова ера, нове літочислення. П.В. Після Влади. Ось так.

Артем — от хто знав Владу: Артем, від якого почалася для неї, Дарини, історія Довганівни (вона мельком осміхається, пригадавши собі підвальчик, у якому та історія почалася, і свою тодішню незручну позу…) — а потому, другою дією, з'явився Адріян. Артем тепер теж у минулому і навряд чи ще коли з'явиться на кону її життя — так, ніби призначену йому роль у цій п'єсі вже відіграв. На якусь частку секунди Дарині дурманно, обволікаюче паморочиться в голові, немов її хитнуло понад часом велетенською гойдалкою, «оглядове колесо» — так це називалося в парку її дитинства, і на самому вершечку, коли внизу аж до обрію відкривалася панорама, її завше млоїло, невже від страху опинитися віч-на-віч із цілим світом нараз?.. (У дитинстві така панорама здавалася цілим світом!) Щось незаконне мало бути в цьому огляді життя з «пташиного польоту», гейби з риштовання Вавилонської вежі, — щось, чого людині не дозволено, не дано витримати на довше, ніж на прослизаючий хвостик миті, — і тепер так само її веде юзом, як від короткого замикання, від блискавичного зчеплення перед уявним зором так розкиданих у часі, на нормальний, «знизу», погляд ніяк не пов'язаних між собою людей — в єдиний, осмислено виплетений сюжетний візерунок, у цілісну картину: в панораму! — точніше, в зблиск панорами, бо наступної миті картинка знов розсипається на друзки, Дарина тільки й вихоплює з неї, що ниточку від Артема — через Довганівну — до Адріяна, і лишається сидіти на краю стола з вичахаю-чим, як піт між лопаток, здогадом — ні, знаттям! — що такими ниточками пересновано ВСЕ довкола, — що й крізь неї, Дарину Гощинську, сотні їх, невидимих оку, струмить щохвилини в чиїсь життя, але розгледіти і втримати в собі той візерунок, який вони складають, — той ґрандіозний і запаморочливий, що од самого наближення до нього поймає млістю, — неможливо, неможливо вже бодай тому, що ці ниточки біжать поза краї твого обтятого зору, поза рямці твого життя, до трясці, якого ж короткого! — нанизуючи на себе людей, розділених уже не роками, не поколіннями, а — століттями і далі, куди вже не розгледиш: ця жива тканина виплітається з нас і крізь нас, тече, міниться, буруниться, і нема як, зі своїми жалюгідними кількадесятьма роками земного віку, підплигнути над нею, щоб угледіти згори її розметаний по безмежжю, і наскільки ж складніший за мапу зоряного неба, рисунок, — всі ми в часі тремось одне об одного, поняття про це не маючи, мертві, живі, ненароджені, і хтозна, скільки їх і в яких химерносплетіннях взаємин склалось на те, щоб я оце зараз сиділа, тримаючи в руці голос чоловіка, якого люблю, — і навіть того не розгледіти, чому я його люблю: чому саме його?..