Музей покинутих секретів [з малюнками]

— О Боже, я ж відімкнула мобілку! Дякую, Юрчику.

Ну звісно, це Адріян. (Невдоволений Юрчик тимчасом усувається за двері.) Як дивно, що вона забула про його існування. Що вона щоразу забуває про його існування — як забувають про власну руку або ногу.

— Адю?

— Лялюся? — голос, як завжди, коли він розмовляє з нею по недовгій навіть перерві, прискає нестримною радістю, на мить їй здається, що вона тримає в жмені його затверділого, як обтягнутий шовком камінь, члена, і хвиля Адріянового запаху (цинамон? тмин?) напливає на неї з такою силою реальности, аж вона мусить присісти на край столу, несвідомо затиснувши вільну руку собі між ногами; «Лялюся» — так її звали в дитинстві, коли вона ще не вміла вимовити «Даруся», але Адріян сам винайшов це ім'я, лялька — моя лялька — лялечка — лялюся, — як переважно в чистих душею чоловіків, його любовна мова була дитячою, і він не уявляв, ніби того можна соромитись, попервах вона ще знічено боронилась: яка я тобі лялька! — одначе тридцять-із-гаком-років-не-чута «Лялюся» таки пробила, остаточно зламала інерцію її жіноцького досвіду, зайвий раз упевнивши в мало не метафізичній доцільності всіх Адріянових дій, — так, ніби він і справді володів щодо неї якимось таємним знаттям, перед яким їй належалося занишкнути, — і, либонь, відчувши це, він щоразу й викликує в слухавку своє тріумфальне «Лялюся?», наче молодий тато, що оце дав ім'я первістку й перевіряє, як воно звучить уголос… Але все одно, їй щоразу робиться ніяково й хочеться затулити йому рота від думки, що цій безсоромній демонстрації щастя може статися свідком хтось сторонній — в офісі, в машині, в магазині, чи звідки він там дзвонить…

— Звідки ти дзвониш?

Це звучить як турбота, і так ним і сприймається, за що вона відчуває легенький укол сумління, ніби свідомо його ошукала, й у відповідь намагається зосередитись, покірно вислуховуючи, як він прийшов — вибрався нарешті — на свою трудновимовну кафедру, де досі числиться аспірантом, а шефа не застав, секретарка обіцяла, що той скоро буде, і він марно вбив майже годину, випивши з тою дурепою з півлітра кави, — тільки Адріян не каже «дурепою», бо він взагалі не каже про людей погано без зайвої на те потреби, і навіть коли така потреба аж пищить, обходиться характеристикою одного конкретного неподобства, не поширюючи її на персонажа в цілому, Дарина ж давно підозрює, що секретарка кафедри просто запала на Адріяна й користається кожною нагодою, аби влаштувати собі з ним приємний тет-а-тетик, здуріти можна, які тепер нахабнючі поробилися дівки!.. (Задля справедливости, правда, вона згадує, що доки не стала Дариною Гощинською, ведучою одного з національних телеканалів, їй теж траплялося самій проявляти ініціативу з чоловіками, котрі їй подобалися, але ця згадка така вже далека й туманна, що не зрівноважує…) Поки він говорить, вона машинально глипає на своє віддзеркалення в шибці (з мобілкою коло вуха): тепер це знову звичний екранний образ, тільки в дуже кепському освітленні.