Гіркий дим. Міст
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гіркий дим. Міст». Краткое содержание книги:
Повість «Міст» — оповідь про долю п’ятьох учасників розвідувально-диверсійної групи, яка здійснила сміливий рейд по фашистських тилах під час Великої Вітчизняної війни.
Стефа зиркнула на Рутковського гостро. Могла бути лагідною, ніжною, та іноді ставала колючею і, здавалося, не гарні пальчики, а пазурі ховала в рукавичках.
— Ти можеш завтра ввечері звільнитися? — запитала раптом.
— Маю відробляти.
— А якщо дуже потрібно?
Рутковський подумав: коли вже Луцька каже — дуже потрібно, справа дійсно нагальна. Взимку він кілька разів хотів через Стефу встановити зв’язки в оунівських колах, однак Луцька поводилася дуже обережно, і всі його намагання лишилися марними.
А зараз сама щось пропонує…
Рутковський інтуїтивно відчував, що Стефина пропозиція варта уваги, щось стоїть за нею, але що?
— Дуже потрібно… — пробурмотів невдоволено. — Що саме?
— З тобою хотів би зустрітися один наш чоловік.
— Хто?
— Побачиш.
— За інструкцією про всі такі зустрічі я мушу повідомляти керівництво станції.
Луцька подивилася на Мартинця: чи не підслуховує. Той жваво базікав а Євою. Стефанія нахилилася до Максимового вуха, мовила пошепки:
— Наша людина, розумієш, наша, і має якусь пропозицію.
— Добре, — погодився Максим, — ти, Стефо, розумниця, і я довіряю тобі.
Стефанія поплескала Максима по щоці.
— Завтра о восьмій в готелі «Регіна-Паласт». Я чекатиму на тебе в холі.
— Зустрічі з тобою — завжди свято.
Рутковський обійняв Стефу, притягнув до себе, зазирнув у сині очі й подумав, що вони справді бездонні, і хтозна, що ховається в їхній синяві?
А Стефа дивилася ніжно, зараз вона справді кохала його, її очі випромінювали тепло, обіцяли незвідане, якщо може бути щось незвідане в дівочих очах.
Синій «фольксваген» Луцької за п’ять хвилин до восьмої вже стояв біля готелю, а вона сама сиділа в холі, на ній був темно-сірий, мало не чорний костюм, волосся на голові підняте кучмою — таку зачіску Максим бачив у неї вперше, вона робила Стефу старшою і поважнішою.
Побачивши Максима ще здалеку, Стефанія не стала чекати, поки він підійде, сама поспішила назустріч, не підставила, як звикле, щоку для поцілунку, а подала руку, підкреслюючи офіційність чи, може, значущість їхньої зустрічі.
— Пан Зіновій уже чекає на нас, — повідомила й пішла до ліфта, двері якого, схилившись, відчинив перед ними швейцар у лівреї.
Від ліфта до номера, де жив пан Зіновій, вів широкий коридор, встелений килимовою доріжкою.
Максим спробував узяти Стефанію під руку, але дівчина відсторонилася рішуче, навіть різкувато — це трохи образило Рутковського, і він притишив ходу. Луцька зупинилася й повернулася до нього.
— Ти як дитина, — сказала докірливо, — а в нас поважна зустріч.
— Скажи хоч з ким, хто він, пан Зіновій?
— Назветься сам.
— Така таємниця?
— Без цього не можна.
Номер, у якому жив пан Зіновій, був великим і розкішно умебльованим. Ліворуч — двері до спальні, праворуч — до кабінету з величезним світлим письмовим столом. У вітальні килим на всю підлогу, м’які меблі, сервант з кришталем, а посеред усієї цієї помпезності стояв худий і довгий, зовсім лисий чоловік у темному, дещо старомодному й поношеному костюмі, білій сорочці й краватці-метелику.
Стефанія, як гарно вишколена секретарка, відступила вбік, пропускаючи Максима.
— Пан Максим Рутковський, — представила.
Високий ступив крок до Рутковського, подав руку й назвався:
— Зіновій Лакута. І мені дуже приємно познайомитися нарешті з братом усіма нами шанованого пана Сенишина, надто, що чув я про вас багато гарного.
«Стоп, — подумав Максим: — Зіновій Лакута… Стривай-но, хто ж такий Зіновій Лакута? Ага, згадав: один з помічників Стецька, і взагалі вони давні колеги, разом вступали до Львова з легіоном „Нахтігаль“. Лакута командував у „Нахтігалі“ взводом і керував кількома кривавими акціями, проведеними проти львівської інтелігенції у перші дні війни».
Колона машин повільно просувалася розбитим асфальтовим шосе, і Зіновій Лакута вже бачив на ясному тлі неба далекі обриси Львова.
Він сидів поруч водія тупорилого вантажного «мерседеса», стискав у руках автомат, і йому весь час хотілося поквапити шофера, адже попереду Львів — місто, яке він покинув мало не два роки тому і поверненням до якого снив.
І ось уже не сон, а реальність, зрима реальність у гуркоті моторів, грузовиків із солдатами, розбитому танками шосе, шпилі привокзального костьолу, що став чимраз ближчим…