Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію
- Автор: Йогансен Майк Гервасиевич
- Год: 1932
- Язык: украинский
- Год: Рух
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Краткое содержание книги:
Кривобокий комод він перетяг через усю кімнату і в шухлядки всяку чисто вагу, яку тільки міг знайти в хаті. Згори він навалив каменюку, на якій у кутку був стояв цебер з водою. Цебер теж умостився на комоді поруч із каменюкою. Два ослони навхрест лягли поверх комоду. Він забрав з ліжка більшу половину подушок і рядюг і завалив ними двері згори.
Шукаючи важких речей, він надибав десь старого мідного п'ятака, зважив його в руці і теж поклав згори на барикаду. Потому він знову сів край дерев'яного ліжка, на якому біліла прекрасна Альчеста, ніччю світліша від святих сувоїв селянського полотна. І знову як не було ярости.
XX
Так сидів він довго, аж почув хтось плакав за вікном, не тихо плакав плачем давньої удовиці, а завивав і скавчав, як чоловік, кому силоміць одрубано руки і він хоче зубами перегризти ворогам пельку.
Це був новий гість із найглибшої ночі, що перейшов двадцять п'ять кілометрів лісом від свого житла, щоб тільки прийти до хутора, де він знав, що його ніхто не прийме до хати.
Ті двадцять п'ять кілометрів він ішов не шляхом і навіть не стежками, а навпростець через яри й гори, проз кущі й чагар, крізь буревали й вітроломи. Ні разу не ступив він розважно там, де бувала людська нога і такі місця перебігав, як вовк, як вітер, як дикий звір, не оглядаючись назад.
Він підійшов до хутора і завив, бо знав, що ніхто не пустить його до хати, а йому цієї ж ночі треба було вертати назад за двадцять п'ять кілометрів через яри й гори, проз чагар і кущі, крізь вітроломи й буревали.
Прекрасна Альчеста схопилася з ліжка і всім тілом приникла до Леонарда. Але доктор Леонардо не виявив ніяких познак хвилювання.
– Це вовк, – сказав він. – Коли його ніхто не прожене, він може, бува, вкрасти гуску, а то й зарізати лоша. Імовірно, що він дуже хоче їсти.
– Але нас він не з'їсть? – спитала прекрасна Альчеста з властивою південцям гіперболічною уявою про вовків.
– Ні, – коротко відповів Леонардо. – Покинь думати про нього. У нас є страшніші й поважніші справи.
І сірий зайда з лісів знову зблизив коханців, роз'єднаних добрим древонасадцем.
XXI
Сам зайда ніби добрав, що він непотрібний, а може занюхав десь собак, тільки він відійшов назад і став обходити хутір обережним, широким колом.
Це був ще молодий вовк — п'ятиліток, але прекрасний вояка і випробуваний боєць. Дарма що він був худий, як турецький святий, що ребра стирчали йому з-під шерсти, що на стегнах немов два роги, випиналися голі кістки, але всі м'язи його сухого тіла були скоординовані бездоганно, він пройшов двадцять п'ять кілометрів і міг пробігти ще п'ятдесят і не захекався б. Він легко міг би зарізати дворічне лоша, та голод і тренінґ спонукували його на ще більші подвиги.
Обійшовши три четверті хутора, він схопив запах коня з південним вітром: до запаху цього не домішувалися аромати гною і аміячний дух стайні. Запаховий образ коня опукло вставав з зеленого оточення травнистих ароматів; це був індивідуальний портрет здорового, годованого коня, але чужого для цих містин.
П'ятиліток почав обережно наближатись до апетитного портрету, ідучи зиґзаґом так, щоб ні на одну мить кінь не міг потягти носом з-під вітру його власний запах.
Кінь-чужинець спокійно пасся коло загорожі скрайньої південної хати, де хутір сходив до бічних заток Дінця. Він був стриножений, але це не дуже йому заваджало, бо трави росло тут привілля і не треба було її шукати.
Хазяїн його був у хаті і довго не виходив звідти, тож кінь упорався витягти з підводи торбу з вівсом, розгриз її і заклав субстанціяльний фундамент для легкої трав'яної закуски, якої йому вистачало на всю ніч. Він стрибнув двічі і в цю мить трохи перекинувся вітер. Кінь заклав вуха і став, готуючись скакати за своє життя до ранку — бо на одну коротку секунду він зачув запах вовка.
Але він забув, що передні ноги йому зв'язувало путо. Це був вірний кінь Володька, кінь селянина Черепахи.
XXII
П'ятиліток уже йшов просто на коня, залягаючи під кожним кущем і розпалюючись чимраз яріше. З коротких стрибків, що долітали до його слуху, він урозумів, що кінь був стриножений і твердо постановив будь-що-будь ззісти його — такий кінь не міг не оборонятись, ні тікати.
П'ятиліток перейшов галявинку до останнього дубового кущика і ліг у цьому кущі. Кінь стояв непорушний і тільки дико сопів та харчав. Далі чекати було непотрібно і п'ятиліток вийшов з куща.
Саме тоді селянин Черепаха вийшов з кумової хати перевітритись і виригнути ту частину горілки, що вже не давала йому сидіти і хилила ноги його на сон.