Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Білими, позбавленими сонця, зчерствілими від холоду й зануреними в буденність передполуднями вони непомітно вив’язувалися з юрби, розставляли ніжки своїх катеринок на перетинах вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфними дротами, серед людей, що тупо кудись поспішали, піднявши коміри, — й заводили свої мелодії, не спочатку, а з місця, на якому вчора спинилися, і грали «Дейзі, Дейзі, ти скажи мені», а з димарів клубочилися білі султани пари. І дивна річ — ця мелодія, заледве почата, відразу ж застрибувала у свою нішу, знаходила своє місце в цій порі, у цьому краєвиді, так, ніби споконвіку належала цьому замисленому і в собі самому погубленому дні, а з нею в такт бігли думки і сірі турботи перехожих поспішак.

І коли через певний час мелодія закінчувалася довгим протяглим вищанням, вирваним із нутрощів катеринки, яка тут-таки заводила щось цілком інше, — думки й турботи на мить завмирали, наче змінюючи крок у танці, а потім, не роздумуючи, починали кружляти у зворотному напрямку, в такт новій мелодії, що вже линула з катеринчиних сопілок: «Маргарито, мій коханий скарбе».

І в тупій байдужості такого передполудня ніхто й не зауважував, що сенс існування змінився дощенту, що все рухається вже не в такт із «Дейзі, Дейзі», а геть навпаки — «Мар-га-рито…».

Перегортаємо ще одну сторінку… Що це? Весняний дощ? Ні, то сиплеться пташине цвірінькання, мов сірий дріб на парасолі, бо саме тут вам пропонують придбати справжніх гарцьких канарок, цілі клітки шпаків і щигликів, цілі кошики крилатих співунів-говорунів. Веретенчасті і легкі, мов набиті ватою, судомно-стрибучі, вертляві, мов на шворень посаджені, й галасливі, мов зозулі з годинників, вони були втіхою в самотності, заміняли неодруженим тепло родинного вогнища, із найтвердіших сердець видобували материнську ласку — стільки мали в собі пташиного і зворушливого, що в мить, коли їхня сторінка перегорталася, вони посилали вам услід свої одностайні й вабливі щебетання.

Однак у подальшому той нещасний зшиток усе більше занепадав. Тепер він збочив на манівці якоїсь сумнівно-шарлатанської ворожби. У довгому плащі, з усмішкою, що її наполовину поглинала чорна борода, — хто б це тут пропагував свої послуги шановній публіці? Пан Боско з Мілану, визначний маестро чорної магії. Він промовляв довго й невиразно, демонструючи на кінчиках пальців щось таке, що аж ніяк не сприяло більшій зрозумілості. І хоча, на власне переконання, він доходив дивовижних висновків, значення яких, здавалось, устигав зважити своїми чутливими пальцями, поки їхній леткий сенс не звітрився з пучок, і хоч як витончено він сигналізував про вигини діалектики застережним скиданням брів, готуючи нас до чогось надзвичайного, — його все одно не розуміли, ба гірше, не хотіли розуміти й покидали з усією його жестикуляцією, притишеним голосом та цілою амплітудою темних усмішок, щоби швидше перегорнути останні, на клапті розшматовані сторінки.