Повітряний замок, що вибухнув
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millenium #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5487-6
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Повітряний замок, що вибухнув». Краткое содержание книги:
Лісбет Саландер не здається. Виснажена після кількох поранень, перебуваючи під охороною в лікарні, вона вирішує помститися своїм ворогам і довести системі, яка, ще коли Лісбет була дитиною, зламала їй життя, запроторивши до божевільні, свою невинуватість. Однак самій упоратися з цим їй несила. На допомогу дівчині знову приходить журналіст Мікаель Блумквіст, чия викривальна книжка сколихне громадськість і переполохає уряд і спецслужби. І можливо, тоді справедливість нарешті переможе.
Подальшу кар’єру Гульберґа визначила саме реорганізація 1964 року.
Створення ДПУ/Без означало, що таємна поліція перетворювалася на щось, у службовій записці міністерства юстиції позначене як «сучасна поліцейська організація». Настало розширення штатів. Постійна потреба в нових співробітниках спричинила нескінченні проблеми з їхніми перевірками, і різке збільшення організації дало ворогові більш сприятливі можливості для впровадження своєї агентури. Це, у свою чергу, означало необхідність посилювання внутрішнього контролю таємна поліція вже не могла більше залишатися таким собі внутрішнім клубом, що складався з відставних офіцерів, де всі один одного знали і головною заслугою нового члена була наявність батька-офіцера.
У 1963 році Гульберґа перевели — замість контррозвідки він почав займатися перевіркою співробітників, чому, після викриття Стіґа Веннерстрьома, надавалося особливого значення. У цей період закладалася основа контролю над поглядами населення, внаслідок чого на кінець 60-х років уже існували досьє приблизно на триста тисяч шведських громадян з неналежними політичними поглядами. Проте, крім контролю за шведськими громадянами взагалі, слід було працювати над системою внутрішньої безпеки ДПУ/Без.
Справа Веннерстрьома викликала хвилю розгубленості в лавах таємної поліції. Якщо полковник зі штабу оборони — будучи до того ж радником уряду з питань, пов’язаних із ядерною зброєю і політикою безпеки, — міг працювати на росіян, звідки було взятися впевненості в тому, що росіяни не мали агента на такій же ключовій позиції в Службі державної безпеки? Хто міг гарантувати, що начальники і керівники середньої ланки «Фірми» насправді не працюють на росіян? Коротше кажучи: хто повинен був шпигувати за шпигунами?
У серпні 1964 року Гульберґа викликали на вечірню нараду до заступника керівника Служби державної безпеки, начальника відділу Ханса Вільгельма Франке. Окрім нього в нараді брали участь двоє людей з керівництва «Фірми» — заступник начальника канцелярії і фінансовий директор. Ще до кінця дня життя Гульберґа набуло нового сенсу. Начальство зупинило свій вибір на ньому. Він отримав нову посаду — начальника новоутвореного відділу з робочою назвою «Спецсекція», скорочено СС. Щонайперше Гульберґ перейменував його в групу «Спецаналітиків», але й ця назва протрималася всього кілька хвилин, поки фінансовий директор не вказав на те, що СА звучить не набагато краще, ніж СС. Остаточним найменуванням організації стало «Секція спецаналізів», ССА, а у повсякденній мові просто «Секція», на відміну від назв «Відділ» або «Фірма», що мали на увазі Службу державної безпеки в цілому.
Ініціатором створення «Секції» був Франке. Він називав її останньою лінією оборони. За його задумом, «Секція» мала являти собою надзасекречену групу, розміщену в стратегічно важливих вузлах «Фірми», але абсолютно невидиму, без згадування в службових і фінансових документах, щоб її неможливо було вирахувати. Завдання групи — охороняти безпеку нації. Франке мав досить влади для здійснення своєї ідеї. Для створення прихованої структури йому потрібна була допомога фінансового директора і начальника канцелярії, але всі троє були солдатами старої школи і товаришами по численних розбірках з ворогом.
У перший рік організація складалася з Гульберґа і трьох спеціально відібраних співробітників. За наступні десять років «Секція» поступово розросталася і досягла чисельності в одинадцять чоловік, двоє з яких були адміністративними секретарями старої школи, а решта — професійними ловцями шпигунів. Структура організації відзначалася демократичністю: Гульберґ — керівник, решта — співробітники, які майже щодня зустрічалися зі своїм начальником. Ефективність ставилася вище за престиж і бюрократичні формальності.
Формально Гульберґ підпорядковувався багатьом особам, що стояли в ієрархії нижче за начальника канцелярії Служби безпеки, якому він повинен був подавати щомісячні звіти, але на практиці Гульберґ мав унікальну позицію і був наділений екстраординарними повноваженнями. Він, і лише він, мав право приймати рішення про перевірку вищого керівництва СЕПО. Маючи бажання, він міг вивернути догори сподом життя самого Пера Гуннара Вінґе (що й зробив свого часу). Гульберґ міг починати власні розслідування або здійснювати прослуховування телефонів, не пояснюючи мети і не докладаючи про це начальству. За зразок для наслідування йому правив легендарний американський шпигун Джеймс Ісус Анґлетон, що обіймав аналогічну посаду в ЦРУ, з яким йому навіть довелося познайомитися особисто.