Викрадачі
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0916-2
- Переводчик: Володимир Поляков
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Викрадачі». Краткое содержание книги:
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…
Кейт зібрала наші філіжанки, обернулась через плече до мене.
— Ходімо.
Слідом за нею я пішов до їдальні, такої ж охайної та затишної, як вітальня: стіл аж сяє чистотою, навкруг нього розставлені стільці з високими спинками. На стінах знов акварелі, тільки на цей раз гірські краєвиди, а також два естампи з птахами — кардиналами й сойками — у стилі Одюбона.[44] Жодної картини Роберта Олівера. Кейт швидко провела мене в залиту сонцем кухню, поклала в раковину посуд, а з кухні ми потрапили до кімнати, ненабагато більшої за велику вбудовану шафу. Майже цілком її займали письмовий стіл, полиці та стілець. Письмовий стіл був антикварним, як і більшість меблів, що я бачив у Кейт, — величезний, з висувною кришкою, яка й була висунута, а під нею комірки, доверху набиті паперами; розгардіяш, як вона й попередила.
У цій кімнаті я набагато більше, ніж у вітальні, відчув присутність Роберта Олівера: я уявляв, як рухаються його сильні руки, розподіляючи по комірках рахунки, квитанції, непрочитані статті. На підлозі лежали два пластикових кошики з акуратно наклеєними ярликами — це, здається, Кейт розбирала папери. Ніде я не побачив картотеки, та й місця тут уже не було ні для чого, хоча Кейт могла засунути картотеку кудись в інше приміщення.
— Як же мені не хочеться усім цим займатися, — зауважила вона, але не стала розвивати свою думку.
На полицях стояли словник, довідник кіно, детективні романи (декілька з них французькою мовою) і багато праць, присвячених мистецтву. «Пікассо і його світ», Коро, Буден, Мане, Мондріан, постімпресіоністи, портрети Рембрандта, вражаюча кількість книг про творчість Моне, Піссарро, Сера, Дега, Сіслея — переважала Франція дев’ятнадцятого століття.
— Роберт більш за все любив імпресіоністів? — запитав я.
— Здається, так, — вона знизала плечима. — Час від часу йому найбільше подобалося то одне, то інше. Я не встигала поділяти його нові захоплення. — В її голосі вчувалися нотки відрази, і я повернувся в бік столу. — Будь ласка, дивіться, що хочете, тільки зберігайте порядок. Порядок… — Вона закотила очі, запізно збагнувши мимовільну іронію. — Все одно, нехай речі лежать так, як зараз: я намагаюсь розібратися в усіх фінансових документах — вони можуть колись знадобитися для перевірок.
— Ви дуже люб’язні.
Я мав пересвідчитися, що вона надала мені дозвіл. Не бажав думати про те, що ритися в паперах живого пацієнта без його власної згоди — це серйозний крок, навіть якщо його колишня дружина заохочує мене, майже наполягає, щоб я подивився. Особливо серйозний саме тому, що вона мене заохочує. Втім, Роберт же сказав, що я можу розмовляти з ким заманеться.
— Як ви гадаєте — може тут знаходитися щось таке, що дійсно стане мені у пригоді?
— Навряд чи, — сказала вона. — Може, саме тому я така щедра до вас. У Роберта не було дійсно особистих паперів — він не записував своїх вражень, не було в нього щоденника, взагалі нічого такого не було. Мені подобається писати, а він говорив, що не може по-справжньому збагнути світ за допомогою слів, йому потрібно було дивитися на світ, замальовувати кольори, писати фарбами. Я тут насправді нічого не знайшла, хіба що властивий для нього грандіозний безлад.
Вона коротко розсміялася, чи то пирхнула, немов їй сподобалося власне визначення — «грандіозний».
— Можливо, це не зовсім так — що він взагалі нічого не записував. Він робив якісь маленькі нотатки для себе, списки, а потім вони губилися у цьому безладі. — З відкритої комірки вона витягла аркушик паперу. — «Мотузка для краєвиду, — читала вона вголос, — замок для хвіртки в саду, купувати алізарин[45] і дошку, заскочити в четвер до Тоні». Він однаково все забував. А як вам це сподобається: «Незабаром мені сорок — поміркувати про це»? Ви можете в таке повірити? Нагадувати собі самому, що потрібно поміркувати про таку важливу подію! Коли я бачу цей мотлох, я радію, що не мушу більше мати справу з рештою… тобто мати справу з ним. Але прошу, погляньте самі! — Вона посміхнулася мені. — А я піду приготую нам ленч, щоб ми спокійно поїли, перш ніж мені йти за дітьми. І, зрозуміло, у нас є ще завтра. — Вона вийшла, не чекаючи моєї відповіді.
Розділ 17
44
Одюбон, Джон Джеймс (1785–1851) — американський художник і натураліст-орнітолог.
45
Брунатного кольору порошок для виготовлення фарб.