Викрадачі

Здавалося, Роберта анітрохи не зворушила моя спроба виглядати чарівною та скромною.

— Звичайно ж, я їх помітив, — категорично заявив він. — У вас гарні роботи. Що ви збираєтесь робити далі?

Я помовчала, розгублено дивлячись на нього.

— І сама не знаю, — вимовила я нарешті. — Я й до Нью-Йорку приїхала, щоб це з’ясувати. У Мічигані мені не було чим дихати, там я не спілкувалася з жодним іншим художником. — Тільки сказавши це, я зрозуміла, що він навіть не розпитав мене, звідки я приїхала, й мені нічого не розповів про своє походження.

— Хіба справжній художник здатен працювати лише у певних місцях? Невже потрібно спілкуватися з іншими художниками, аби писати гарні картини?

Це зачепило мій гонор, і я відповіла майже з ворожістю, що взагалі мені не притаманно.

— Звісно ні, якщо ви не помиляєтеся в оцінці моїх робіт.

Він, здається, уперше цілком зосередився на мені. Повернувся у мій бік, поставив ногу в своєму незвичайному черевику — судячи з ледь помітної плями, тому самому, який я забруднила, — на обніжок мого дзиґлика. Навколо очей зібралися зморшки, які виділялися на молодому обличчі, а широкий рот скривився у засмученій посмішці.

— А я вас розлютив не на жарт, — у голосі його чувся подив.

Я випрямилась і сьорбнула «Гіннеса».

— Так і є. Я багато працювала одна, навіть коли поряд не було художників-студентів, з якими можна посидіти й побазікати в модному барі.

Сама не розумію, що тоді найшло на мене. Зазвичай я була надто сором’язливою, щоб отак кидатися на людей. Можливо, це спричинили бульбашки у пиві, може, його довгий монолог, а може те, що його увагу привернула моя маленька вихватка, бо коли я уважно слухала його, він і уваги на мене майже не звертав. Тепер я відчувала, що Роберт пильно мене роздивляється: яке в мене волосся, ластовиння, які груди, ще й те, що я ледь сягаю його плеча. Він усміхався до мене, й теплий погляд його очей, навколо яких залягли передчасні зморшки, припав мені до серця. Зараз або ніколи, вирішила я. Або я зараз заволодію його увагою й триматиму її далі, або іншої такої нагоди може не трапитись. А тоді він загубиться десь у величезному місті, й більше я ніколи його не побачу, а йому компанії не бракує, у нього ж десятки товаришів на факультеті мистецтв. Його тіло з міцними стегнами, з довгими ногами в екстравагантних брюках (того вечора на ньому були твідові штани в рубчик, витерті на колінах, — напевно, з секонд-хенду) нахилилось у мій бік, але ж будь-якої миті він міг утратити інтерес та й повернутися до свого кухля пива.