Гілея

Кожного ранку капітан медичної служби Іраклій Давидович Гогоберідзе доповідав генералу про стан хворого. Криза минула, і Запорожний почував себе краще.

— Ти, Іраклію, постав мені його на ноги, — просив чи наказував Чоботар, — одне слово, відремонтуй капітально.

— Я все зроблю, товаришу генерал, буде як штик, — запевнив капітан.

Коли Івана привезли до санчастини аеродрому, Чоботар наказав було підготувати літак і везти Запорожного до Києва, але Гогоберідзе запротестував, вбачаючи в цьому посягання на його лікарську честь і авторитет.

— Через місяць, Дмитре Корнійовичу, ви зможете послати його в політ, за це відповідаю я, — сказав Іраклій. — І я був би поганим лікарем, якби погодився на евакуацію, так? — ставити категоричні запитання було звичкою Гогоберідзе.

Генерал погодився, а що хворих серед льотного складу й обслуги аеродрому тоді не було, то Іраклій Давидович весь свій час віддавав Івану. Він пройнявся особливою повагою до свого пацієнта, коли дізнався, що Запорожний у війну служив у ескадрильї генерала і був відчайдушним винищувачем.

Вже після першого обстеження Іраклій Давидович зрозумів, що рани відкрилися від фізичного перенапруження, бо якихось інших симптомів не було, а якщо до цього додати і нервове виснаження, то стан хворого був тяжкий. Він ще більш ускладнився, коли сталося те, чого найбільше боявся Гогоберідзе, — почалося двостороннє запалення легенів. Іраклій по радіо зв’язався зі своїми друзями з окружного госпіталю, і на аеродром були доставлені необхідні ліки.

Два тижні Іраклій не відходив од Запорожного. Так і спав у його палаті.

Іван марив. Його пам’ять зафіксувала всі деталі останнього бою, і Запорожний за цих кілька важких днів, мабуть, сто разів ішов на таран і падав із задимленого бреславльського неба.

Над аеродромом ревіли літаки, деренчали шибки в маленькому будиночку санчастини. Кожного разу, коли з шаленим гуркотом відривалися винищувачі і штурмовики від землі, Гогоберідзе ладен був подушками затулити Іванові вуха, аби лиш цей шум не призвів до нових ускладнень. Але, на диво, це не впливало на Запорожного. Навпаки, він ніби оживав, зачувши рев двигунів. Так, певно, оживають старі кавалерійські коні, почувши, сигнал ескадронного сурмача.

Іраклій Давидович поступово пом’якшував режим, і в палату вже приходили, крім генерала, льотчики, щоразу викладаючи на тумбочку плитки шоколаду. Вони вже лежали цілими стосами, і Гогоберідзе погрожував, що доповість генералу про порушення льотним складом затвердженого раціону.

З Овечого не було ніяких звісток, і це тривожило Івана. Як там вони впоралися з осінніми посадками без нього, хто дасть лад ще не зміцнілому лісництву? Тисячі запитань — і жодної відповіді. Один раз приходила Марта, але Гогоберідзе не міг пустити її до хворого.