Гілея

Взвод чітко виконував команди і розпорядження, і за якусь годину було вже в хаті прибрано, піл і лежанка застелені килимками, на стінах з’явилися вишивані рушники, біліла найкраща скатерка на столі, а в печі варилося і смажилося. Взвод вмивався, одягав чисті сорочки і платтячка, хоч одержав наказ: як тільки прийде гість, вилазити на піч і — ні пари з уст. Носами не шморгати, ногами по черені не гамселити, не дражнитися, не кричати, їсти не просити... Щоб не було й духу вашого чути.

Настуня теж вирядилася, як до вінця. Та все перед дзеркалом викручувалася і весела була. Тетяна й собі прибралася: спідниця синя, сорочка з поликами, ніби помолодшала на десять років.

Ілько гусячим салом змастив чоботи, черевики й черевички.

— Жаль, Настуню, що твоїх чобіт не забрали в шевця, — шкодував Ілько, — оце б і взула.

— Я піду заберу, — вихопився Петрусь і чомусь злякано подивився на батька.

— Малий ще чоботи замочувати, — сказав батько.

До хати Сторожуків під’їхав райкомівський віліс.

Взвод миттю опинився на печі, заметушилася по хаті Тетяна, завмерла біля припічка Настуня, а Ілько вибіг на подвір’я. Роман Олексійович узяв з машини якогось пакунка і сказав шоферу:

— Заправишся і назад, бо ніколи нам з тобою.

— Добрий день у вашій хаті, — Мірошник подав руку Тетяні й Настуні.

— Раз, два, три, — прошепотів на печі Петрусь.

— Добрий день! — дружно привіталися школярики.

Мірошник роздягнувся, вийняв з пакунка цукерки і подав дітям, пляшку горілки і вина поставив на стіл.

— Руки помити? Настуню, полий Роману Олексійовичу, — почала приходити до пам’яті Тетяна. — Звиняйте, що мила пахучого нема, якраз вийшло...

Поки Мірошник мив руки, Тетяна все, що мала, виставила на стіл. Настуня черпала з баняка теплу воду, і Мірошник бачив, як тремтіла її рука.

Посадовили Мірошника на покуті. По праву руку сів Ілько, по ліву на краєчку стільця примостилася Настуня, а Тетяна й не присіла: накладала в миски та припрошувала:

— Беріть, Романе Олексійовичу, та вгощайтеся, чим бог послав.

— У вас бог щедрий, — засміявся Мірошник.

— А ми гусака для вас зарізали! — пояснив з печі Василько.

— Та замовчи ти, — почервоніла Тетяна.

Ілько довго примірявся, з якої ж пляшки наливати: зі своєї — може, розгнівається секретар, почати з його пляшки — незручно.

— Я вам нашої наллю, Романе Олексійовичу, — все ж таки запропонував Ілько.

— Давайте, — погодився Мірошник, наливаючи Тетяні й Настуні червоного вина. — Хочу випити за ваше здоров’я, Тетяно Василівно.

— Спасибі вам, — пригубила Тетяна. — Такі ми раді, що ви завітали до нас. Якби в бога вірила, то в Лавру Київську пішла б помолитися за вас.

— То далеко, Тетяно Василівно...

— Ви вже мене простіть за той гріх... Люди брали, то і я взяла на своє нещастя. -