Диявол у Білому місті
- Автор: Larson Erik
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0848-3
- Переводчик: Ганна Яновська
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диявол у Білому місті». Краткое содержание книги:
За дві години перед тим, як потяг доїхав до Чикаго, на короткій зупинці Мак-Кім отримав телеграму, що його мати Сара Мак-Кім раптово померла в себе вдома у віці сімдесяти восьми років. У нього з матір’ю були дуже близькі стосунки. Він залишив колег і сів на поїзд у зворотному напрямку.
Архітектори прибули до Чикаго пізно ввечері 9 січня і поїхали екіпажами до готелю «Веллінгтон», де Бьорнем зарезервував усім номери. Там до них приєднався ван Брюнт із Канзас-сіті. Наступного ранку вони екіпажами вирушили на південь до Джексон-парку. Рута не було, він мав пізніше того дня повернутися з Атланти.
До парку доїхали приблизно за годину. «То був такий холодний зимовий день, — згадує Бьорнем. — Небо облягли хмари, озеро пінилося».
У парку архітектори повиходили з екіпажів, видихаючи пару. Вітер кидав в обличчя пісок, який сік обличчя і змушував затуляти очі. Вони побрели мерзлою землею, Гант кривився від подагри, лаявся і виявляв недовіру; Олмстед мовчки мучився зубним болем після безсонної ночі й кульгав після давньої аварії.
Озеро сіріло, темніючи коло обрію. Єдиним кольором поблизу були червоні щоки архітекторів і сині очі Бьорнема й Олмстеда.
Олмстед дивився на реакцію приїжджих. Перезирався з Бьорнемом.
Панове архітектори були вражені. «У їхньому погляді, — згадував Бьорнем, — читався майже відчай».
Джексон-парк являв собою пустище площею квадратну милю, здебільшого голе за винятком невеликих групок різних видів дуба — великоплодий, болотяний, оксамитовий, кошенільний — що здіймалися з густих заростей бузини, терну й верболозу. На найбільш відкритих ділянках був лише пісок, злегка порослий прибережними та степовими травами. Один автор називав цей парк «безлюдним і огидним»; інший — «піщане пустище нікому не потрібної землі». Пейзаж останньої надії архітекторів не вирізнявся привабливістю. Сам Олмстед відгукнувся про нього так: «Коли б у межах міста шукали територію, найменше подібну до парку, то кращої б не знайшли!»
По суті, місце було ще гіршим, аніж здавалося. Чимало дубів стояли сухими. З огляду на пору року, сухе дерево було важко відрізнити від живого. В інших коріння було сильно пошкоджене. Пробне буріння показало, що парковий ґрунт являє собою шар темного ґрунту завтовшки близько тридцяти сантиметрів, далі — шістдесят сантиметрів піску, а потім — понад три метри піску, настільки просоченого водою, що Бьорнем казав про нього: «Ця суміш ставала майже такою, як хиткий пісок, і її часто саме так і називали». Чиказці розуміли, яке випробування ставить перед ними ґрунт, а звиклі до твердої породи ньюйоркці — ні.
Але найбільша вада парку, принаймні на думку Олмстеда, полягала в тому, що рівень води коло берега протягом року зазнавав значних змін, подекуди коливаючись у межах ледь не півтора метра. Такі коливання, розумів цей досвідчений чоловік, дуже ускладнять озеленення місцевості. Якщо вода відступить — глядачі побачать некрасиву смугу голої землі коло берега. Якщо ж озеро підійметься, то заллє і погубить рослини.
Архітектори знову сіли в свої екіпажі. Поїхали до озера грубими доріжками зі швидкістю поховального кортежу і в навряд чи веселішому настрої. Бьорнем написав: «Розчарування, ба навіть безнадія охопили тих, хто тієї миті осягнув масштаби запропонованої справи, безжальні умови роботи в обмежений термін… До дати, на яку Конгрес призначив посвяту будівель, залишався двадцять один місяць, а через лише двадцять сім з половиною місяців — першого травня 1893 року — слід буде завершити геть усе будівництво, довести до кінця оформлення ландшафту, встановити всі експонати виставки».
Біля озера вони знову вийшли з екіпажів. Бостонець Пібоді виліз на пірс. Подивився на Бьорнема:
— Ви що, правда збираєтеся відкрити тут виставку до дев’яносто третього року?
— Так, — відказав Бьорнем. — Такі наші наміри.
— Це ж неможливо!
Бьорнем подивився на нього:
— Рішення вже ухвалено.
Проте навіть він не уявляв і не міг уявити, що в усіх них дійсно лежить попереду.
Рут повернувся до Чикаго в той час, коли архітектори оглядали Джексон-парк. Йому щойно виповнився сорок один рік. Просто з вокзалу він пішов у «Рукері». «У кабінеті він з’явився в чудовому гуморі, — згадувала Гарріет Монро, — і саме цього дня отримав винагороду за велику комерційну будівлю».