Граф Монте-Крісто

— Усе одно ми вас не забудемо, не турбуйтеся; а поки що — король зняв із грудей хрест Почесного легіону, який завжди носив на своєму блакитному фраці біля хреста Святого Людовика, над зіркою Кармельської Матері Божої і Святого Лазаря, і подав Вільфорові, — поки що візьміть цього хреста.

— Ви помиляєтеся, ваша величносте, — сказав Вільфор, — це офіцерський хрест.

— Дарма, візьміть його, мені нема коли вимагати іншого. Блякасе, потурбуйтеся про те, щоб панові де Вільфорові видали грамоту.

На Вільфорових очах забриніли сльози гордовитої радості; він узяв хреста і поцілував його.

— Які ще доручення зволить завдати мені ваша величність? — запитав Вільфор.

— Відпочиньте, а далі не забувайте, що як у Парижі ви не в змозі послужити мені, то в Марселі таки зможете надати мені великі послуги.

— Ваша величносте, — уклоняючись, відказав Вільфор, — за годину я покину Париж.

— Ідіть, — сказав король, — і якщо я вас забуду (у королів коротка пам’ять), то не бійтеся нагадати про себе... Бароне, звеліть погукати до мене військового міністра. Блякасе, залиштеся.

— Так, мосьпане, — сказав міністр поліції Вільфорові, виходячи з Тюїльрі, — ви не помилилися дверми, і кар’єра ваша забезпечена.

— Та чи надовго? — прошепотів Вільфор, обмінюючись поклонами з міністром, що його кар’єра добігала краю, і заходився шукати очима ридван.

Набережною проїхав фіакр, Вільфор погукав його, і той підкотив; Вільфор сказав адресу, сів до ридвана і поринув у честолюбні мрії.

За десять хвилин він уже був удома, звелів подати повоза через дві години і замовив сніданок.

Він уже сідав за стіл, аж якась міцна й упевнена рука сіпнула дзвоника. Слуга пішов одчиняти, і Вільфор почув, як чийсь голос називає його ім’я.

«Хто може знати, що я в Парижі?» — подумав собі помічник королівського прокурора.

Повернувся слуга.

— Що там сталося? — поспитався Вільфор. — Хто дзвонив? Хто до мене добивається?

— Незнайомий добродій, що не хоче сказати свого імені.

— Еге? Не хоче назватися? А що йому треба від мене?

— Він хоче побалакати з вами.

— Зі мною?

— Так.

— А який він із себе?

— Чоловік років п’ятдесяти.

— Низький? Високий?

— Як оце ви, на зріст.

— Чорнявий чи білявий?

— Чорнявий, аж темний; чорний чуб, чорні очі, чорні брови.

— А вбраний? — хутко запитав Вільфор. — Як він убраний?

— У синьому сурдуті, застебнутому на всі ґудзики, зі стрічкою Почесного легіону.

— Це він! — збліднувши, прошепотів Вільфор.

— А нехай йому! — з’явившись у дверях, сказав чоловік, що його прикмети ми вже змальовували двічі. — Що за церемонії! Чи в Марселі сини звикли змушувати батьків, щоб ті чекали в передпокої?