Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Сам факт відправлення посольства ще, зрозуміло, не означав, що переговори дійшли свого логічного кінця. Навпаки, маховик дипломатичної гри між Вільном і Кіркором тільки розкручувався. Шлях до Криму був далекий, та й литовці, судячи з усього, не поспішали. Тож ще у травні Мехмед-Ґерай І із гнівом скаржився Сигізмунду І на відсутність послів: «А до цього часу їх до нас не відпустили». Це зволікання з литовського боку мало свою логіку, а саме — бажання перевірити, наскільки сильними були позиції Мехмед-Ґерая І у Кримському ханаті та чи справді він готовий дотримуватися пролитовського курсу. Не випадково ж в умовах договору було записано, що хан і його сини можуть безпечно приїхати до Великого князівства Литовського й так само безпечно поїхати звідти. На жаль, не відомо, чи це було усне прохання кримського правителя через послів, чи ініціатива литовського уряду, який, зрозуміло, непогано володів інформацією про політичну ситуацію в Криму.

Сам зміст цієї умови вказує на намагання Сигізмунда І повернутися до ординської політики часів Ольгерда й Вітовта, коли татарські хани, включаючи й засновника кримської держави хана Хаджі-Ґерая І, у важкі для себе хвилини переховувалися на території Великого князівства Литовського. Цікаво, що Ахмат-Ґерай, конкурент Мехмед-Ґерая І, заручився аналогічною умовою у московського уряду. Кримський хан, зацікавлений у швидкому підписанні угоди й, зрозуміло, у швидкому отриманні упоминків і неофіційних подарунків, починає тиснути на Сигізмунда І. У березні до Вільна прибуває посланець від Мехмед-Ґерая І Хочжанкул із повідомленням, що ногаї «князь Муслинт, син Чаркгир мурза й інші вісім їх в головах прийшовши... у ноги чолом ударили», тож хан може вже не турбуватися про загрозу з їхнього боку. Крім того, хан через свого гінця вихвалявся, що московський великий князь прислав до нього посла з пропозицією перейти на його бік, але хан залишається вірним дружнім відносинам з Московською державою. Зрозуміло, що це звучало як приховане попередження Сигізмунду І, щоб той поквапився. На це вказує те, що Мехмед-Ґерай І, показуючи свої успіхи й вірність, тут же скаржиться, що він литовських гінців «борзо відпускає», а послів — як батька, так і його — досі не відпустили, ані «того упоминка», обіцяного ще Менґлі-Ґераю І, досі не послали.

Відповідь із Вільна, вислана 29 березня 1516 р., містила загальні фрази, мовляв, король радіє, що ногайці більше не турбують Крим і що хан не вірить московському князю. 24 травня цього ж року з Криму повернувся королівський толмач Лагуш разом із ханським гінцем Кірейга-мурзою. Кірейга привіз новий лист від Мехмед-Ґерая І, у якому кримський правитель, співчуваючи з приводу смерті королеви, знову докоряє Сигізмунду І за те, що той досі не відпустив з Великого князівства Литовського кримських послів і не прислав свого великого посла. Хоча сам Мехмед-Ґерай І, за його словами, відправив своїх послів, «пам’ятаючи присяги наші і правди знайомість даючи». Хан згадував, як відвозив Джелалдина й ходив із синами на Московську державу. Тут же Мехмед-Ґерай І писав, що Василій III прислав до нього свого посла Івана Григоровича Мамонова з пропозицією союзу проти Литовського князівства, причому, за словами хана, московський правитель висунув пропозицію: «Король ваш в рік що упоминків має, і я хочу в рік же вдвоє того посилати». Мехмед-Ґерай І попередив Сигізмунда І, що поки що посадив Мамонова на три ночі в залізо й не відпустить його, «поки від вас брата нашого вість буде», а якщо король хоче й надалі бути в мирі з ханом, нехай швидше присилає послів і упоминок. Друга частина ханського листа стосувалася білгородських татар.

Ще в середині березня 1515 р. їхня орда пронеслась по українських землях Литовського князівства й польського краю, «села побрали й багато шкоди поробили». Удар білгородців був завданий у зручний для них момент, коли Сигізмунд І перебував в Австрії (король поїхав до Відня ще 5 березня). Це засвідчує про добру обізнаність кочовиків щодо обстановки в сусідів. Населення чинило загарбникам неорганізований опір. На Київщині, як уже зазначалося, нападники захопили табуни коней. Про інші шкоди джерела не повідомляють.

На українських землях у складі Польщі події розвивалися не менш драматично, про що доволі змістовно повідомляє Й. Л. Деціюс. Спочатку чутки, а потім і поява татар на кордоні змусила польських урядовців поспішити з посиланням найманих жовнірів на українські землі. Загін із 700 вояків, очолюваний Яном Творовським, дістався Теребовлі, де й залишився на ніч. Дві тисячі білгородців, знаючи, що жовніри сильно стомилися, і сподіваючись на їхній міцний сон, 13 березня вдерлися в місто. Проте польському керманичеві вдалося зорганізувати оборону й відбити татарську атаку. Наступного дня степовики підпалили місто, намагаючись знищити вогнем жовнірів. Творовський швидко вивів своїх вояків через міст, втративши лише двох людей. Цілий день точився бій за міст. Врешті-решт польським воякам вдалося змусити татар відступити з поля бою. Самі ж жовніри, скориставшись відсутністю переслідування, відступили до бучацького замку. Що ж сталося безпосередньо з населенням Теребовлі, польський хроніст не повідомляє. Перегрупувавшись, польські вояки перейшли в наступ і гнали білгородців до Меджибожа, проте істотних втрат їм завдати не змогли. Деціюс пише, що кочовики, розділившись на три групи, швидко врятувалися втечею.