Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Як і в інших династичних державах, політична ситуація у Великому князівстві Литовському залежала від стану відносин у середовищі правлячої родини. Принцип успадкування верховної влади так само, як і в Київській Русі, не був усталеним. Державна стабільність та єдність трималися на консенсусі Гедиміновичів, уділи яких становили конгломерат земель-князівств, об’єднаних ефемерною владою великого князя. Зокрема, на українських землях мали уділи такі представники правлячої династії: у Києві та Чернігово-Сіверщині — відповідно Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі; на Поділлі — Юрій, Олександр, Костянтин та Федір Коріатовичі (залежні в тому краї від угорської корони племінники Ольгерда); на Волині — Любарт, а після його смерті Федір Любартович (Ольгердів молодший брат і племінник).

Удільні князі лише номінально визнавали зверхність великого князя, користуючись надзвичайно широкими повноваженнями та можливостями самостійної політичної діяльності. Так, київський князь Володимир Ольгердович випускав власні монети та титулувався «з Божої ласки князь Київський», що наголошувало на суверенності його влади. Не меншими були політичні амбіції і в подільських князів Коріатовичів або сіверського князя Дмитра-Корибута.

Не відбулося помітних змін із входженням українських земель до складу Литовського князівства і в становищі місцевого населення. Вислів одного з тогочасних документів — «ми старовини не рухаємо й новини не вводимо» — чи не найточніше відображав внутрішню політику Гедиміновичів. На підпорядкованих їм руських землях залишалися чинними руські ж закони та звичаї, закріплені певними договорами (рядами) великого князя з місцевими землевласниками та жителями міст. За боярами було залишено їхні родові землі, щоправда, відтепер вони мали виконувати військові повинності на користь нового сюзерена; городяни ж продовжували користуватися також давніми своїми правами та привілеями.

Удільні литовські князі з династії Гедиміна, що замінили представників дому Рюрика, приймали хрещення за православним обрядом, через одруження родичалися з представниками місцевої знаті, переймали від останніх традиції та побутові звички і, як правило, не сприймалися на Русі-Україні як чужинці. Їхні сепаратистські щодо Вільна настрої знаходили необхідну підтримку з боку місцевої руської знаті.

Загалом же породжена збирацькою енергією литовських князів держава, що простяглася майже через усю Центрально-Східну Європу — від Балтійського моря на півночі до Чорного на півдні, була політичним організмом поліетнічного складу, в якому від «народу-завойовника» було не так уже й багато. Близько 9/10 населення князівства становили русини — майбутні українці та білоруси, руська мова стала діловою мовою документів, так само нове державне утворення переймає традиції державного життя та правових взаємин. Руські впливи відчувалися не лише при дворах удільних литовських князів, а й при дворі великого князя у Вільна. Їхнє домінування було зумовлене насамперед культурною перевагою християнської Русі над язичницькою Литвою. Щоправда, серед вищої литовської знаті, в міру її проникнення на землі Русі, християнська віра пускала своє коріння. Зокрема, серед нащадків Ольгерда православних було значно більше, ніж язичників — принаймні всі його діти від першого шлюбу, тобто з Марією Вітебською, та більшість від другої дружини, Уляни Тверської. Існують згадки й про те, що сам Ольгерд був охрещений у православному обряді. У Вітебську саме його стараннями було споруджено храм Зішестя Святого Духа.

1377 р. смерть великого князя Ольгерда започаткувала в державі низку внутрішніх розладів і чвар, які, врешті-решт, призвели до надзвичайно вагомих політичних наслідків. Перед своєю смертю Ольгерд передав Вільно, а отже, й першість серед князів Великого князівства Литовського, своєму молодшому синові Ягайлу. Ягайло був сином другої дружини Ольгерда — тверської князівни Уляни. Діти першої дружини — вітебської князівни Марії — з цим рішенням не погодилися. Але до цього акту негативно поставилися старші Гедиміновичі.

Результатом конфлікту стала відмова полоцького князя Андрія Ольгердовича визнавати зверхність свого молодшого брата Ягайла та виступ проти нього в союзі з лицарями Лівонського ордену. І хоч похід Ягайла на Полоцьк не увінчався успіхом, узимку 1377 р. Андрій разом із дружиною та синами втік у Полоцьк, де був прийнятий на княжіння, а згодом опинився в Москві. Через рік він уже брав участь в успішній для московського війська битві проти Золотої Орди на річці Вожі, а ще через рік разом із московськими ратниками прийшов на Сіверщину. Саме тоді на бік Москви перейшов і Дмитро-Корибут Ольгердович, котрий володів Чернігово-Сіверщиною. Визнавати владу Ягайла також відмовилися князь Волині Любарт та володарі Поділля — Коріатовичі.

Ягайло, бажаючи втримати владу у своїх руках та протистояти зростанню могутності Москви, після захоплення останньою Чернігово-Сіверщини спочатку уклав союз із правителем Золотої Орди Мамаєм, а згодом домовився про спільні дії з Тевтонським і Лівонським орденами. Звістка про це обурила Кейстута, і 1381 р. він оволодів Вільном та позбавив племінника влади. Втім, за допомогою німецьких лицарів Ягайлові незабаром удалося поновити свою владу. Більше того, він навіть зумів підступно захопити в полон Кейстута і згодом убити. Але це не зміцнило становища Ягайла. Вдалося вирватися на волю синові переможеного супротивника Вітовту Кейстутовичу, котрий одразу ж розпочав вербувати проти великого литовського князя тевтонських лицарів. А крім того, верховну владу Ягайла й надалі не визнавали ні Андрій Полоцький, ні Дмитро-Корибут Сіверський. Шукаючи виходу зі скрутного становища, Ягайло дедалі частіше почав звертати свій погляд на сусідні держави.