Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Обідали ми до ночі й кожен із нас був п’яний, як ніч. Я підсів до столика, за яким сиділа парочка, і щось таке варнякав. Щось мені не подобалось. Я взяв з їхнього столика пляшку з пивом і брязнув нею по столику. Чоловік ляснув мене по щоці, тоді журналіст і репортер схопили його, скрутили вдесятеро, пхнули під столика, що звалився, і з вазочки з цвітами лишилися одні цурочки. Обід виллявся тому на спину, заляпавши його буряками, капустою, а тарілка розбилася об його голову. Пручаючись, зачепив ногою столика, й він одлетів на кілька кроків. Дама з офіціянтом топтались на одному місці, не знаючи, що почати, і говорили щось про міліціонера. Якимсь чином нам удалося втекти, навіть не заплативши за «обід».
Ми кудись їдемо потягом. І ось мої товариші кудись ділись, а я їду сам. До мене підійшли два червоноармійці з ДПУ.
– Куди ви їдете? Будь ласка за нами.
Кого? Мене будете брати, якесь там ДПУ? Я лаюсь на всі лади, одбиваюсь, пацаю ногами, плююсь і голосно викрикую прочитане колись у газеті:
– Ленін создатель, Дзержинский організатор ЦК ВКП(б) вождь, а рабочий клас опора чека ГПУ? Пустіть мене, бо буде вам горе! – кусаю їм руки, але вони не пускають. Вони були здорові парубки й тільки посміхалися з того, що я пручався й лаявся.
Я опинився в камері Люботинської райміліції. В одиночній. Беру табуретку й гачу нею об нару. До ранку я побив у цурочки нару й табуретку, шибки з рамою ґратового вікна й навіть кидав ними за ґрати, розбиваючи шибки на веранді, куди виходило вікно.
Мене відвезли до Харківського БУПРу. Я думаю покінчити з життям. Я нізащо не висиджу в БУПРі і три-чотири дні. Нізащо! Я вже переконаний в тому, що пити не кину. І так не легко, а як пити то краще… Я нізащо не буду жити. В мене нікудишнє здоров’я… О, я несерйозно ставлюся до своїх обов’язків. Я зробився розгублений, до всього байдужий. Мене вже не цікавлять політичні події дня. Мені вже все одно. Я навіть не читаю газет.
Я всосався в оточення, що було мені таке далеке… Мені зараз чудова пудра, духи пахнуть прекрасною жінкою. Мене тягне до ресторанного шуму, музики так, як колись тягло до невідомого, до далекого… Я стаю не громадською людиною. Колись я відчував боротьбу до сліз на очах. Так я тепер з завмиранням вислухую плач ресторанної скрипки й роялю. Колись я таких, як я тепер, звав гнилими, віджилими типами, колись я на таких, як я тепер, дивився з презирством. Колись я таких, як я тепер, вішав би, щоб не погнили нового молодого світу. Я почуваю, що гнию. Я почуваю, що падаю в прірву й нізащо вхопитися. В мене зовсім інший світогляд, в мене нікудишня пам’ять. Я починаю лякатися. Що читаю – зараз же й забуваю. Правда, може, це тому, що я читаю безладно, як попало, не стежу за собою, не працюю над собою. Треба ж читати розмірено, прочитав і подумав, перевірив у собі, засвоїв, а тоді ще… Так, здається, Антуан Альбала І сказав: «Одни желудки поглощают много и ничего не переваривают, другие поглощают мало и переваривают все». Так, я несерйозно ставлюся до своїх обов’язків. Кінець. Я не живу. Ось мені здається, що біля мене труна і близько-близько цвинтар. Я бачу свою самотню могилу, посипану жовтим пісочком і нікого-нікого немає біля неї. Я в думці погладив рукою по оббитій білій матерії всередині чорної труни. Ось тут я буду лежати. Стало мені моторошно і вчувається мені те, що я десь вичитав: «Самая жалкая жизнь в тысячу раз лучше самой красивой смерти».
А може, жити? Та ж мені треба багато зусиль покласти на те, щоб узятися серйозно до своїх обов’язків. А чи ж я зумію? БУПР. Ось іще й БУПР. Я почуваю себе в ньому так, як наче мені одрубано руки, ноги й велено бігати та робити руками якусь будівлю. Мені чогось згадався твір Шарля де Костера «Пригоди Тіля Уленшпіґеля». Син Клааса Уленшпіґель хоче в клітку посадити пташку. Клаас сказав йому:
«Що ти робиш?»
«Хочу зловити пташку й посадити в клітку, годуватиму її зерном і слухатиму, як вона мені співатиме».
Клаас сказав Уленшпіґелю:
«Посади її в клітку й нехай вона тобі співає. Давай і я тебе посаджу в клітку, годуватиму тебе, і ти будеш мені співати. Замкну тебе на залізного засова. Ти любиш бігати й не могтимеш побігти. Ти лежатимеш в холодку, коли тобі буде холодно. Лежатимеш на сонці, коли тобі буде душно. Колись у неділю ми поїдемо з дому і вернемось хтозна коли. І знайдемо тебе вмерлого».
Уленшпіґель відчинив вікно й випустив пташку. І пташка полетіла на волю. На волю! Воля! Яке приємне, кругле, гладеньке й миле слово: воля. Мені хочеться на волю!
А може, жити?
Мені хочеться жити.
Я вирішив не пити. Ось я в наркодиспансері. Я сам не в силі кинути пити. Надто глибоко втілився алкоголь в мою кров і тіло… Моя сила волі похитнулася. Я як раб падав перед катом-алкоголем на коліна та цілував йому брудні, гидкі руки й ноги. Я понижався перед ним, падав ниць і слухав його, як слухав свого володаря полонений. А він, мій володар-алкоголь, глибоко запустив свої зелені пазурі у фібри всього мого єства, пронизав наскрізь моє серце, виснажив його… І я не в силі боротися зі своїм катом сам. Я прийшов за допомогою до лікарні. Я відчуваю, що лікарка, яка ось зараз розмовляє зі мною, бажає мені добра. В її чорних, великих, круглих очах багато щирості, материнської любові й ще чогось такого доброго, теплого, що не можна зловити, хіба лише відчути. Коли вона з очей здіймає густі чорні вії і дивиться на мене, я опускаю свої очи вниз. Коли в куточках її тонюсіньких губ засяє усмішка, я почуваю себе на десятому небі, а коли вона сувора, мені робиться сумно. Вона пильно й глибоко подивилась на мене й виразно сказала: