Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » Невідоме Розстріляне Відродження
Невідоме Розстріляне Відродження - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Невідоме Розстріляне Відродження

Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:

Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
1 ... 397 398 399 400 401 402 403 404 405 406
Перейти на страницу:

В мене ще більше розболілась голова. Читаю кінець листа:

«Всі в нашому селі кажуть, що в мене великий талан. Та й я так думаю. Дивуюсь, як ви не звернете намене уваги. Приїду, побачу, що ви скажете – чи писати мені, чи ні.

с. Оджамка, на Зінов’ївщині. Іван Голосний».

Я шпурнув усі листи, навіть непрочитані, додолу, вкрився з головою й лежу. Якось заснув. Сниться мені, що за мною хтось женеться. Ось-ось упіймає. Побачив річку з жабурінням, з гнилою водою і поринув у неї, щоб мене не побачили. Купаюся в тому багні з головою і дихаю, а воно ж таке зелене, з жабурінням, і противно мені. Хтось мене схопив за ногу, підняв і вже кидає з височезної скелі в безкрає море. Я замахав руками, ногами й полетів. Лечу, лечу над морем, але ось сідаю. Ось, ось море. Втоплюся. Ух…

Прокинувся я. Передо мною стоїть Василь Євменович і сміється своїми голубими очима. Яке щастя, який я радий… Та ще з пляшкою самогону.

– Дякую безмірно. Лийте швиденько, бо ніяк не встану. Наче хворий кілька місяців.

Випив я. І ось я вже сиджу за столом з Василем Євменовичем. П’ємо, співаємо, розливаємо в розмовах, у піснях річку радости.

– Я ось, Петре Івановичу, приніс оте сочиненіє переписане, що ото колись розказував. Насилу зібрався переписати. Все ж ніколи, бодай його… Сядеш, приміром, писати, а робота стоїть у подвір’ї, в полі. Всяка вещ знаєте…

Я беру його папірці в руки: «Путішествіе руського матроса» і «Як дід Бидрій свою кобилу шукав». В кінці обох творів підписано: «сочіненіє єто составіл Василий Євменович Мартиненко».

– Це, – кажу, – треба зараз до редактора. Гаразд?

– Гаразд.

І ми йдемо до чорнявого редактора в ковбойці й не застаємо його. Попадаємо до пивної і засиділись у ній до ночі. Потім я десь розійшовся з Василем Євменовичем і опинився в малюсінькій конурці-хаті якоїсь повії; вона взнавши, що в мене немає грошей, виштовхує мене з хати. Я огинаюся, вона б’є мене кулаком у лице і горланить, що є сили. Я схопив табуретку й жбурнув нею на повію, але вона відскочила, й табуретка полетіла кудись у темний куток, чи в сіни, чи на веранду у щось темне. Прийшли два міцні дядьки, надавали мені міцних стусанів, вивели мене у якийсь темний провулок, обшарили всі мої кишені, потім тусонули мене так, що я зарив у землю носом. Пішли. Згодом я підвівся. Я ледве йшов. Я почував себе хворим. Все в мене боліло, щеміло, наче по мені проїхало кілька автобусів. Я вибрався з темного провулка на освітлену електрикою вулицю. Зажурений іду вулицею. Мені важко й сумно. Ходять люди, сміються, радіють, розмовляють, оті щось обговорюють, ті йдуть і тихо шепочуться. А я наче тільки що виліз із того світу. І треба ото мені пити. Які щасливі люди, що не п’ють. Але й я міг би не пити. Я от візьму та й не буду пити. Я знаю добре, що горілка це злодій, що викрадає мою свідомість… Ось візьму й перестану пити. Я пізнаю, де я. Це я вулицею Революції іду додому.

Приїхав до мене із Зінов’ївщини молодий поет Голосний. Привіз кілька зошитів своїх віршів і ось вже кілька годин підряд читає мені їх, аж я стомився слухати. Всі вірші погані, не годяться, у поета ані крихти талану. Я серджусь. Мені хочеться сказати: кинь к чорту читати своє барахло і забирайся звідси під тринадцять чортів. Але нічого не кажу і слухаю його бездарну писанину. Слухаючи його твори, одягаюсь, готуюся йти з дому. Може, догадається і перестане читати. Але ось я вже одягнений, сиджу, а він далі читає. Я дивлюсь на його величезне лице, на жовтого сіряка, на чоботи, як два паровози, і мені нудно. Йому ще вчитись та вчитись, він навіть не закінчив сільської школи, і неписьменний, і бездарний, але я на кожний прочитаний вірш кажу, що вірш гарний і талановито написаний. Тільки от мова та…

– Та то нічого, то ви виправите, обробите, – сказав упевнено Голосний, розвертаючи п’ятого зошита.

«Та це він певне готовий читати цілий день і цілу ніч? Людина ні на крихту не подумає, що мені ж пора обідати, а я ще й не снідав, бо прийшов же він і зразу ж почав читати». Це я думаю і мене бере зло.

– Слухайте, я… мені треба йти, – нарешті сказав я.

Поет здивувався і нахабно повернувсь до мене своїм червоним, як перепічка, обличчям.

– Тут же небагацько, – сказав він, перегортаючи величезними порепаними пальцями товстого загального зошита з чорною цератовою палітуркою.

– Ні, мені треба йти.

Я встав. Поет мовчки встає, підходить до шафи з книжками, слинить свої пальці й перегортає книжки. Вибрав кілька книжок і сказав:

– Дайте мені ці книжки.

– Як, зовсім?

– Ну, да.

1 ... 397 398 399 400 401 402 403 404 405 406
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)