У черзі за святою водою

У містах немає стійкої й розвиненої традиції весільних ритуалів. Іноді шлюб укладається без весілля, й це нікого не дивує. На селі весілля — неодмінна річ, батьки дітей передшлюбного віку беруться за найважчі на селі роботи (наприклад, приймати пологи у корів), щоб мати змогу викинути на весілля суму, рівну ціні автомобіля. Та риту­альні весільні страви і на селі відійшли в минуле. Навіть традиційний весільний коровай майже не печеться. Голов­не — нагодувати й напоїти все село, і то протягом кількох днів.

Більшою мірою ритуальні страви збереглися на сільських поминальних столах. Готується коливо, поминальна ка­пуста, борщ, млинці. В місті поминальні столи теж завжди накриваються, здебільшого без обов’язкових ритуальних поминальних страв.

Цікаво порівняти ритуальні українські та єврейські хар­чові звичаї. Якщо в українця під впливом якихось обставин прокинулося національне почуття, то це аж ніяк не виявляється в тому, що він починає активно їсти саме вареники, варити кутю на Різдво і принципово не їсти пельменів. натомість єврей, який приходить до національного самоусвідомлення, а значить, і до юдаїзму, починає саме з дотримання релігійних харчових обмежень — вживає лише кошерне, щосуботи їсть халу при свічках. Тож хоча народна харчова традиція України й багата, патріотизм не дуже пов’язаний у свідомості українця з вірою та їжею.

Сучасна ситуація, як відомо, кризова, це стосується й сфери харчування. Зникають терплячі жіночки, здатні годинами промивати кишки для домашніх ковбас, шити голкою завиванці, пекти вергуни. Продукція з дачі досі активно консервується на зиму, але ця акція втратила своє сакральне значення через засилля імпортної консервованої продукції, яка не поступається смаковими якостями до­машнім солінням. «Краще крутитися і заробляти на фірмові харчі, ніж стояти догори задами біля ваших банок» — учить відсталих батьків нова генерація. І дочки не переймають у хазяйновитих матусь кулінарних навичок, а ходять на шейпінг, щоб привабити женихів із Америки, шлях до серця яких, як вважає нова генерація українських красунь, іде аж ніяк не через шлунок. Цю тенденцію благословляють і самі огрядні, рано змарнілі матінки: «Хай тобі щастить, доню, бо що я бачила з твоїм батьком, скільки я наварила йому борщів, що аж ложка стояла, і що маю зараз?» Забувають сімейні рецепти і берегині домашнього вогнища — бабусі. Домашні торти дедалі рідше прикрашають святкові столи, бо на той заповідний торт із 24 коржів з чотирма видами кремів піде дві третини пенсії.

Втім, відбувається й інше явище. Вищезгаданих бабусь починають експлуатувати нові багатії та «гості столиці». І за суму, еквівалентну 1-2 доларам, печуться тортики «Вишневе щастя» для родини індонезійського посла. Оголошення типу «Зроблю неповторним святковий стіл забезпечених людей» стали звичними в газетах. Очевидно, ми стоїмо на порозі поновлення інституту куховарок.

Життя стрімко змінюється, набуває нових реалій, на­роджу­ються нові покоління, які швидко засвоюють нові харчові штам­пи. «Дитинко, поїж супчику», — годує онука бабуся. «Це суп КНОРР?» — запитує онук. Який там кнор, це домашній супчик, їж, дєточка». Але забамбулена рекламою дєточка вимагає КНОРР, і якщо супчик прийде юному споживачеві до вподоби, він дасть йому найвищу похвалу: «Це Анкл Бенц».