Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет
- Автор: Хаггард Генри Райдер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: “Мистецтво”
- ISBN: 5-7715-0434-3
- Переводчик: Тарас Олександренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет». Краткое содержание книги:
Напружений гостросюжетний пригодницький роман “Копальні царя Соломона” оповідає про мандри трьох англійських джентльменів у пошуках алмазних копалень на півдні африканського материка. Відважні, щирі герої попадають у Країну Зулусів та інших негритянських племен, де стають свідками місцевих обрядів та звичаїв і здійснюють благородні вчинки.
У романі “Прекрасна Маргарет” дія відбувається в Англії та Іспанії. Захоплюючі пригоди закоханої пари відбуваються на фоні тодішньої епохи, коли велику роль у політичному житті Іспанії відігравала жорстока інквізиція.
Ці романи мають незаперечний успіх у читачів багатьох країн.
Ми підійшли до ближчого загону і з подивом побачили, що він суспіль складається з високих на зріст, ставних воїнів, подібних до яких мені ніколи не доводилося бачити, тим більше у такій величезній кількості. Всі вони були людьми зрілого віку, здебільшого — ветерани років сорока. Серед них не було жодної людини нижче шести футів на зріст, а багато воїнів були ще дюймів на три-чотири вищі. Голови їхні прикрашали важкі чорні плюмажі з пір’я птаха сакобула, такі ж, як у наших провідників. Усі воїни були обперезані білими буйволовими хвостами; браслети з таких же хвостів охоплювали їм ноги нижче правого коліна. У лівій руці кожен тримав круглий щит, що мав близько двадцяти дюймів у поперечнику.
Ці щити були дуже інтересні. їх було зроблено з тонкого листового заліза, обтягнутого буйволовою шкірою молочно-білого кольору. Озброєння воїнів було просте, але досить вагоме. Воно складалося з короткого і дуже важкого гострого з обох боків списа з дерев’яним руків’ям, лезо якого в найширшій його частині мало близько шести дюймів у поперечнику. Ці списи не призначалися для кидання, а, як і зулуські бангвани чи кинджальні дротики, використовувалися тільки в рукопашному бою, причому рани, завдані ними, бували жахливі. Крім цих бангванів, кожен воїн був озброєний також трьома великими важкими ножами, кожен вагою близько двох фунтів. Один ніж затикався за пояс із хвоста буйвола, інші два укріплювалися на тильному боці круглого щита. Ці ножі, які кукуани називають толлами, замінюють їм метальні асегаї зулусів. Кукуанський воїн може кидати їх з великою точністю з відстані до п’ятдесяти ярдів, і завжди перед тим, як вступити в рукопашний бій, кукуани посилають назустріч противникові хмару цих ножів.
Загони стояли нерухомо, як ряди бронзових статуй, але, коли ми підійшли до чергового загону, за сигналом, поданим командиром, якого можна було відрізнити за плащем із шкури леопарда, загін ступив на кілька кроків уперед, списи піднімалися в повітря, і з трьох сотень горлянок зненацька вихоплювався оглушливий королівський салют: “Куум!” Коли ж ми проходили, загін вишиковувався і йшов слідом за нами у напрямку до крааля, поки нарешті весь полк “Сірих” (отримав свою назву через сірі щити), ліпша військова частина кукуанської армії, не йшов позаду нас чітким кроком, стрясаючи землю.
Нарешті, трішки відхилившись у бік од Великої Дороги царя Соломона, ми підійшли до широкого рову, що оточував крааль, який обіймав площу не менше милі окіл і був обгороджений міцним частоколом із товстих колод. Біля воріт через рів був перекинутий примітивний підйомний міст, спущений сторожею, щоб ми могли ввійти. Крааль був чудово розпланований. Через його центр проходила широка дорога, яку перетинали під прямим кутом Інші, вужчі дороги, поділяючи у такий спосіб групи хатин на квартали, причім у кожному з них був розквартирований один загін.
Хатини з куполоподібними дахами мали, як і зулуські, каркас із прутів, дуже гарно переплетених травою, проте, на відміну від зулуських хатин, у них були двері, через які входили не згинаючись. Окрім того, вони були значно просторіші, і їх оточувала веранда шириною близько шести футів, з гарною долівкою з міцно утрамбованого товченого вапняку.
Обабіч дороги, що перетинала крааль, стояли сотні жінок, приваблених бажанням подивитися на нас. Для тубілок ці жінки винятково гарні. Вони високі на зріст, граційні і чудової статури. Хоча волосся їхнє і коротке, але воно кучерявиться і не схоже на вовну, риси обличчя у багатьох із них тонкі й губи не такі товсті, як у більшості африканських народностей. Але що вразило нас понад усе — це їхній дивовижно спокійний, повний усвідомлення власної гідності вигляд. Вони були по-своєму гарно виховані, не поступаючись у цьому відношенні постійним гостям світських салонів, і це вигідно відрізняло їх од зулуських жінок і їхніх родичок — жінок народності мазаї, які живуть у краю, що лежить південніше Занзібару. Хоча вони і прийшли сюди заради цікавості, щоб подивитися на нас, але жоден грубий вигук, який виражає подивування, жодне критичне зауваження не зірвалося з їхніх уст, коли ми втомлено брели мимо них. Навіть коли старий Інфадус непомітним порухом руки звертав їхню увагу на найвидатніше з чудес — на “прекрасні білі ноги” бідолашного Гуда, — вони не дозволяли собі висловити вголос те почуття безмежного захоплення, яке, очевидно, викликало у них це ні з чим незрівнянне видовище. Вони не відводили уважного погляду своїх темних очей із їх невідпорно прекрасної сніжної білини, і тільки. Але для Гуда, людини скромної за натурою, і цього було більше ніж достатньо.