Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет
- Автор: Хаггард Генри Райдер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: “Мистецтво”
- ISBN: 5-7715-0434-3
- Переводчик: Тарас Олександренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет». Краткое содержание книги:
Напружений гостросюжетний пригодницький роман “Копальні царя Соломона” оповідає про мандри трьох англійських джентльменів у пошуках алмазних копалень на півдні африканського материка. Відважні, щирі герої попадають у Країну Зулусів та інших негритянських племен, де стають свідками місцевих обрядів та звичаїв і здійснюють благородні вчинки.
У романі “Прекрасна Маргарет” дія відбувається в Англії та Іспанії. Захоплюючі пригоди закоханої пари відбуваються на фоні тодішньої епохи, коли велику роль у політичному житті Іспанії відігравала жорстока інквізиція.
Ці романи мають незаперечний успіх у читачів багатьох країн.
— Відкрийте рот! — шепнув я Гуду.
Капітан зараз же скривив рот і, дивлячись на старого джентльмена, вищирився на нього, як розлючений пес, оголивши двоє червоних ясен без найменшої ознаки зубів, як у новонародженого слоненяти.
Глядачі здивовано зітхнули.
— Де його зуби? — зі страхом закричали вони. — Ми їх щойно бачили своїми власними очима!
Відвернувшись од дикунів із виглядом невимовного презирства, Гуд провів рукою по своєму роту і, знову повернувшись, вищирився на них, і — о диво! — тубільці побачили два ряди чудових зубів.
Тоді юнак, який запустив у нього ніж, кинувся на землю і голосно, протяжно, з жахом закричав. Що стосується старого джентльмена, в нього від страху помітно затремтіли коліна.
— Я бачу, що ви духи, — пробурмотів він, затинаючись, — бо жодна людина, народжена жінкою, не має волосся на одному боці обличчя, і такого круглого, прозорого ока, і зубів, які рухаються самі! Вибачте нам, о мої повелителі!
Нічого говорити, як я зрадів, почувши ці слова, і, звичайно, тут же скористався цим несподівано щасливим поворотом справи. Поблажливо посміхнувшись, я пихато виголосив:
— Ми згодні дарувати вам прощення. Тепер ви повинні дізнатися правду: ми прибули з іншого світу, спустившись із найбільшої зірки, яка світить уночі над вашою землею, хоча ми такі ж люди, як і ви.
— О! О! — простогнав у відповідь хор зачудованих тубільців.
— Так, ми прибули із зірок, — продовжував я з милостивою посмішкою, сам дивуючись зі своєї брехні. — Ми зійшли на землю, щоб погостювати у вас і ощасливити ваш народ своїм перебуванням у вашій країні. Ви бачите, о друзі мої, що, готуючись одвідати вас, я навіть вивчив вашу мову.
— Так, це так! Це так! — відповіли хором усі тубільці
— О повелителю мій! — перебив мене старий джентльмен. — Тільки ти вивчив її дуже погано!
Я глянув на нього з таким обуренням, що він злякався і зараз же замовк.
— Тепер, друзі мої, вів далі я, — ви можете подумати, що після такої довгої мандрівки ми, зустрівши такий неприязний прийом, побажаємо відомстити вам і поразити смертю того, чия блюзнірська рука Насмілилася кинути ніж у голову людини, в якої рухаються зуби…
— Пощадіть його, мої повелителі! — благальним голосом перебив мене старий. — Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо щось із ним станеться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.
— Можеш у цьому не сумніватися, — виразно і злісно мовив юнак.
— Ви, можливо, думаєте, що ми неспроможні відомстити? — вів далі я, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Постривайте, ви зараз переконаєтеся. Ей ти, раб і собака, — звернувся я до Амбопи найлютішим тоном, на який був здатен, — подай мені зачаровану трубку, яка вміє говорити! — І я непомітно підморгнув йому, вказуючи на свій “експрес”.
Амбопа зараз же збагнув мою думку і подав мені гвинтівку. Вперше в житті я бачив на його гордому обличчі щось схоже на посмішку.
— Ось вона, о повелителю повелителів! — сказав він із глибоким поклоном.
Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані ярдів сімдесят од нас, і вирішив її застрелити.
— Ви бачите цю тварину? — звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. — Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним шумом?
— Це неможливо, мій повелителю, — відповів старий.
— Проте це я зроблю, — заперечив я спокійним тоном.
Старий воїн посміхнувся.
— Навіть ти, повелителю, не зможеш цього зробити, — сказав він.
Я підняв гвинтівку і прицілився. Антилопа була дуже маленька, і промахнутися на такій відстані було легко, але я знав, що повинен у неї влучити за всяку ціну. Тварина стояла зовсім нерухомо. Глибоко зітхнувши, я спустив курок.
Бум! Бум! — пролунав голосний постріл, і антилопа, підскочивши у повітря, мертвою впала на місці. У тубільців вирвався крик жаху.
— Якщо ви хочете мати м’ясо, — сказав я байдуже, — сходіть і принесіть її сюди.
За знаком старого один із тубільців побіг до скелі і невдовзі повернувся, несучи вбиту тварину. З великим задоволенням я побачив, що куля влучила якраз у те місце, куди я цілився, тобто вище лопатки. Тубільці обступили тушу бідолашної тварини і розглядали дірку, пробиту кулею, з виразом забобонного страху і збентеження.
— Ви бачите, — сказав я, звертаючись до них, — я не кажу порожніх слів.
Відповіді на це не надійшло.