Небезпека рецидиву
- Автор: Тведт Кріс
- Серия: Мікаель Бренне #2
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-65-2
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Небезпека рецидиву». Краткое содержание книги:
Він раптом став розсіяним, на обличчі проступила розгубленість, наче я його скривдив.
— Ти не повинен так говорити… Ти мій адвокат. Твоя робота — допомагати мені.
Я згадав Ніну Гаґен. Свої слова. Я розумів, що моя брехня поставила життя Альвіна під загрозу. Тепер Ніна Гаґен вважала його небезпечним, а він цього навіть не знав. Я вже готовий був усе йому розповісти, застерегти, але він відвернувся від мене й схопив світлину Карі, яка стояла на підвіконні, почав гладити пальцем її зображення.
— Твоя кохана? Солоденька…
У його голосі і в пальці, яким він обводив контури обличчя, відчувалася хіть. Це розгнівало мене так, ніби на моїх очах посягали на мою жінку, і я передумав рятувати Альвіна.
— А тепер краще йди собі, — сказав я. — Я не можу й не хочу тобі допомагати.
Альвін вийшов з кабінету. Більше я його не бачив.
Розділ 22
Відчуття паніки наростало. Я заблукав. Вулиці навколо мене ставали дедалі вужчими. Ще мить тому я тинявся залитими сонячним сяйвом доріжками поміж низькими побіленими вапном хатками, а тепер навколо панувала тьма й німотна тиша. На вулиці ні живої душі, лише обчухраний кіт сидів на сходах і дивився на мене жовтими очицями. Я ступив кілька кроків до нього, але він зістрибнув зі сходинки і потрюхикав дорогою. Я знав, що мушу піти за ним. Кота було ледь видно попереду в дедалі густішій темряві. Він вистрибнув на ґанок якогось будинку й зник усередині. Я зупинився перед входом. Поторгав клямку — двері зачинені. Не міг уторопати, як котові вдалося крізь них пройти. Якийсь час стояв на сходах, відчуваючи, як у мені наростає страх і впевненість, що в будинку сталося щось жахливе. Я подзвонив. Чув, як вглибині помешкання деренчить дзвінок. Знову почулося деренчання дзвінка. І знову… Аж доки частина мого мозку зрозуміла, що це пронизливо й невідчепно дзвонить телефон.
Я схопив слухавку, підняв її, і вона тут же випорснула мені з руки. Довго намацував, чуючи водночас чийсь приглушений голос, ніби дзумкотіння комахи. Нарешті знайшов, підніс до вуха.
— …якісь коментарі? — промовив схвильований голос з естланнським акцентом.
— Алло? — сказав я, хрипким, огрублим зі сну голосом; прокашлявся і повторив: — Алло?
На мить у слухавці стало тихо.
— Хто… Куди я потрапив? — знову озвався голос.
Годинник на нічному столику показував сімнадцять хвилин на четверту ранку.
— Це — Бренне.
— Ви маєте якісь коментарі, пане Бренне?
— Коментарі до чого?
— До… вбивства, ясна річ!
Моя голова була немов напхана ватою.
— Хто зі мною говорить?
— Ви що, не слухали? — роздратовано сказав голос у слухавці.
— Надворі глупа ніч. Хто ви, у біса? І чого вам треба?
Знову пауза.
— О, так. Вибачте, я знаю, що вже пізно… Я журналіст, Ґейр Спранґ. Як я вже казав, телефоную вам з приводу смерті вашого клієнта. Сподівався…
— Якого клієнта?
— Альвіна. Альвіна Му. Чи можете прокоментувати це?
— Хвилиночку, спокійно… Альвін? Що… як він помер?
— Його вбили. Замордували…
— Коли?
— Не знаю. Стою перед його будинком. Приїхала поліція. Я хотів би почути вашу думку… Як гадаєте, хто це міг зробити?
— Уявлення не маю. І коментарів теж не маю! — і я поклав слухавку.
За якийсь час знову дзвінок. Я зняв слухавку, вимкнув розмову й поклав слухавку на столик біля ліжка. За хвилину задзвонив мій мобільник. Його я теж вимкнув. Лежав і думав.
— Що сталося, Мікаелю? — Карі сонно дивилася на мене з подушки.
— Та так, одна справа. Спи. Розкажу вранці.
Альвін Му мертвий. Хтось його вбив. Я не вважав його смерть великою втратою для людства й не відчував жодної скорботи, але заледве тиждень тому він стояв у моєму кабінеті, і ось тепер мертвий… Забрав з собою в могилу правду про загибель Майї. Я нічим не міг зарадити. Не бачив підстав для свого втручання. Повернувся на другий бік, заплющив очі й спробував заснути.
А вже за півгодини я сидів в авті. Надворі було тихо й темно. Я поволі їхав окружною дорогою, оминаючи центр міста, об'їхав театр, звернув праворуч і скотився униз до паромного причалу. Там запаркувався.
Іти було недалеко. Я перейшов головне шосе, пустельне в цей час ночі й рушив углиб кварталу дерев'яної забудови. Будинки старі, з облупленою фарбою на стінах, розтрощені подекуди шибки забиті дошками. Я приблизно знав, куди йти, тож за декілька хвилин побачив на вулиці поліцейські автомобілі й невеликий гурт темних постатей, які трусилися від холоду під вуличним ліхтарем.