Зорчина пісня

— Чому бабуся не виїхала?

— Вона не могла. Тітонька Парася, бабусина подруга, ще з громадянської лежить паралізована. У неї навіть орден є, вона хоробра була. Комісар! Не могла ж бабуся лишити її... саму...

Сашко стиснув Зорчине плече.

— Я по-дурному поводився тоді на станції, ти не гнівайся,— сказав він.

Зорка аж зупинилася.

— Та що ти! Це я... Я тоді Даринці Лебідь хотіла квітів нарвати... Я все сподівалася, що вона одужає. Як ти гадаєш, вона одужає?

— Авжеж.

Сашко помовчав, так само тримаючи руку на Зорчиному плечі, й сказав чомусь гнівно:

— Ось що, Будницька, коли тебе хтось образить, ти мені скажи, гаразд?..

Вечірню лінійку Віра Іванівна провадила в їдальні відразу після вечері. Миколи Івановича не було, він ще зранку поїхав у район на нараду, а Кузьмін затримувався в правлінні колгоспу.

Лінійка відбувалася як завжди. Віра Іванівна прочитала останні вісті з фронту, потім відзначила тих, хто добре працював, і особливо від імені дирекції подякувала Зорці.

— Будь завжди такою, Зоренько,— мовила вона,— ти всім дуже допомогла. Молодець!

Якраз під цю мить з'явився Кузьмін.

— Прошу уваги! — голосно сказав він, прямуючи на середину.— Тільки-но закінчилось правління колгоспу, і мене просили передати вам велику подяку за допомогу. Очевидно, наш дитячий будинок буде нагороджено грамотою райради за самовіддану працю на збиранні врожаю.

— Ура-а-а! — закричала Наталя й заплескала в долоні. Діти підтримали. Кузьмін почекав, поки вщухнуть оплески.

— Але я змушений вас засмутити. Поряд із самовідданою працею всього колективу у нас з'явилися чорні плями.

Діти зачудовано дивилися на Кузьміна. Які ще там чорні плями?

— Так, так,— солідно підтвердив Кузьмін.— І ми не маємо права обминати їх. Будницька та Ляхова, вийдіть зі строю і розкажіть своїм товаришам, чому ви тоді, коли вони працюють не покладаючи рук, відсиджуєтесь у кущах?

Ця заява була такою несподіванкою, що діти спочатку нічого не второпали. Тільки Зорка й Галка перезирнулися, розуміючи все. Піднесений настрій, що охопив Зорку після розмови з Сашком і теплих слів Віри Іванівни, раптом пропав. Вона сховалася за спину Анки Чистової, і ніяка сила не змогла б примусити її вийти на середину.

— І друге,— вів далі Кузьмін.— Вони хотіли подати якусь пропозицію. Будницька! Ми вислухаємо тебе тепер, а не під час роботи.

— Степане Федоровичу, про що ви? — дивуючись, запитала Віра Іванівна.

— Тобто як про що? — в свою чергу запитав Кузьмін. І затнувся, здивовано й розгублено поглядаючи на дітей.

Вони сміялися. Спочатку боязко, притлумлено, а потім у їдальні вибухнув відвертий, невтримний регіт.

Навіть Віра Іванівна не витримала й тицьнулася обличчям у плече Марі, яка аж схлипувала од сміху.