Чужинець на чужій землі

Їй не відповіли. Джилл чекала, як на Голках. Скоро вона відчула на обличчі радіальне тепло. Маленька площа навколо дверного замка засвітилася червоним, потім білим. Щось затріщало, і двері відчинились. Там стояли двоє чоловіків. Один з них зайшов, вишкірився до Джилл і сказав:

— Краля тут, це добре. Джонсоне, оглянь все навколо і знайди його.

— Добре, містере Берквіст.

Джилл спробувала загородити двері. Чоловік на ім'я Джонсон, вдвічі більший за неї, поклав їй на плече руку, відсунув Джилл у бік і пройшов до спальні. Джилл різко вигукнула:

— Де ваш ордер? Погляньмо на ваше посвідчення особи, це грубе порушення закону!

Берквіст заспокійливо промовив:

— Не наривайся, крихітко. Насправді нам потрібна не ти, ми просто хочемо його. Поводь себе як слід, і вони пробачать тебе.

Вона вдарила його по нозі. Берквіст майстерно відступив убік, але це, напевно, було на краще, тому що Джилл і досі була боса.

— Неслухняна, неслухняна, — дорікнув він.

— Джонсоне? Знайшов його?

— Він тут, містере Берквіст. І він в чому мати народила. Здогадайтеся з трьох спроб, чим вони збиралися займатися.

— Не думай про це. Приведи його сюди.

Джонсон з'явився знову, штовхаючи перед собою Сміта, заламавши йому руку за спину, щоб краще контролювати.

— Він не хотів іти.

— Він піде, ще й як піде.

Джилл швидко ковзнула повз Берквіста і кинулася на Джонсона. Вільною рукою він відкинув її вбік.

— Ах ти ж маленька хвойда!

Джонсону не слід було її бити. Він вдарив її не сильно — навіть не так сильно, як свою дружину перед тим, як вона поїхала до батьків, і навіть і близько не так сильно, як бив в'язнів, що відмовлялися говорити. До цього часу Сміт взагалі ніяк не реагував і стояв мовчки. Він просто дозволив привести себе у кімнату з пасивним, марним спротивом цуценяти, яке не хоче гуляти на повідці. Він нічого не розумів у тому, що тут відбувалося, й намагався не втручатися.

Коли він побачив, що його водного брата вдарив цей інший, він викрутився та пірнув, потім звільнився і дивно потягнувся до Джонсона.

Джонсона там більше не було.

Він не був де-небудь іще. У кімнаті він більше не перебував. Лише прим'ята трава на місці його величезних ніг доводила, що він дійсно колись тут був. Джилл витріщилася на простір, де він щойно стояв, і відчула, що ризикує знепритомніти.

Берквіст закрив рота, знову його відкрив і хрипло промовив:

— Що ти з ним зробила? — Він швидше звертався до Джилл, аніж до Сміта.

— Я? Нічого я не робила.

— Не жартуйте зі мною. Це якийсь фокус? Він потрапив у пастку чи щось у такому роді? Куди він подівся?

Берквіст облизав губи.

— Не знаю.

Він витягнув з-під пальто пістолет: