![Гумор та сатира [збірка] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/7/5/1/gumor-ta-satira-zbirka-download.jpg)
Гумор та сатира [збірка]
- Автор: Таксюр Ян Ильич
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее юмористическое
Электронная книга - «Гумор та сатира [збірка]». Краткое содержание книги:
Я родился в Киеве. Отец рабочий, участник Великой Отечественной войны. Мать училась в Киевской консерватории, готовилась стать оперной певицей. Однако война и тяжёлая болезнь этому помешали.
После института служил в армии, потом преподавал историю, занимался самодеятельным театром. Сколько себя помню, всегда сочинял. Эта привычка сохранилась до сих пор. В 80-х и 90-х стал публиковать сатирические стихи, писать для эстрады, телевидения, анимации. Работал в газете.
Моё литературное имя Ян Таксюр. В Святом Крещении я — Иоанн. Крещение и приход к Православной вере считаю главным событием своей жизни. До того, как это произошло, долго блуждал среди духовных соблазнов своего поколения — от западных интеллектуальных игр до восточных «практик» и прочей ложной премудрости. Однако Бог очень милостив ко мне. Через падения и скорби я пришёл туда, где душа поняла: здесь мой дом.
У меня есть жена, дочь и сын. Вообще, я очень счастливый человек.
— Петю, тільки швидко, бо справ багато, — сказав президент, і згадав, що на нього чекає рибалка, урочиста дегустація варення останнього врожаю, а потім ще обід і сон.
— Та я коротенько, — заговорив Петро Петрович, поводячи на різні боки своїм червоним носом.
— Отут новий проектик, — міністр розгорнув рулон паперу і, притримуючи його підборіддям, став показувати на малюнку.
— Оце, Романе Степановичу, буде у нас пам’ятник Жертвам кризи 2008 року. Отуточки, значить, безробітні стоять, оце уламки банків, що луснули. Треба тільки ваш підпис, щоб, значить, грошики…
— А це що там стирчить? — раптом спитала Галя, вказуючи на малюнок, — Ніби дрючок якийсь.
— Це, Галино Семенівно, я вибачаюсь, не дрючок, а символічне зображення. То рука Москви, яка нам оцю кризу і вчинила.
— Ні, Галю, з рукою Москви, там не погано задумано, — сказав президент і повернувся до міністра. — Так, Петро, давай далі, а про гроші я потім подумаю.
— А далі, пане президенте, просто свято. Свято духовності! — Міністр озирнувся на двері, і звідти два помічники викотили невеличку платформу, на якій лежали товсті важкі книги.
— Нарешті таки скінчили видання, — Петро Петрович зітхнув, ніби він сам вручну надрукував оті товсті книжки. — Дванадцять томів, Романе Степановичу! Загальна назва «Історія гноблення українського народу катами, які називались братами».
— Гаразд, — сказав президент, — нехай поставлять десь у шафу, а я потім почитаю.
— Ні, не гаразд, — втрутилася Галя, — дванадцять томів — то дурня, треба було двадцять п’ять чи більше. Бо душили нас так, що дихати не було чим! Пам’ятаю бабця мені розповідала, що її діда в школі примушували вчити на пам’ять «Чуден Днепр при тихой погоде». Ну, яке вам діло до нашого Дніпра, нелюді?!
— Ваша правда, Галино Семенівно, — швидко погодився міністр. — Та ми іще надрукуємо, матеріалу ж море.
Петро Петрович зробив маленьку паузу, очі його забігали швидше, і він, хекнувши, сказав:
— Тут у мене іще один геній.
— Хто-хто? — перепитав президент.
Петро Петрович зрозумів, що помилився. Бо спеціальним президентським універсалом було визначено, що в країні тільки один геній — той, хто пише універсали.
— Я хотів сказати один винахідник. Він, може, Романе Степановичу, трохи теє, але ж ви знаєте, всі оті науковці з тарганами в голові. Дозвольте я його покличу.
І не дочекавшись президентської команди, Петро Петрович махнув комусь за дверима.
В ту ж хвилину до кабінету стала просуватися дивна споруда на дерев’яних колесах. Конструкція складалася з туго переплетених гілок верби та очерету. Уся вона була обтикана гарбузами та глечиками. Всередині щось гуло, а зверху виходив ледь помітний димок. Штовхав її не менш дивний чолов’яга з розпатланим сивим волоссям, у старих пластмасових окулярах, які в двадцять другому столітті на Україні вже ніхто не носив.
— Дозвольте відрекомендувати вам, пане президенте, професор Сіромашко. — Міністр вказав на розпатланого дядька. — А це, значить, у нього так званий модулятор історичної пам’яті, — і Петро Петрович глянув на чудернацьку споруду.
Президент Роман Бандура незадоволено подивився на винахідника. Останнім універсалом було затверджено, що кожний мужчина вітає лідера держави, тричі присідаючи в гопаку і викидаючи ноги на різні боки. «Точно придурок», — подумав президент, дивлячись на порушника етикету.
А професор Сіромашко тим часом заговорив скрипучим і трохи істеричним голосом.
— Модулятор історичної пам’яті, шановні, це те, що наші темні пращури називали машиною часу. Вони про неї тільки мріяли. А ми її побудували!
— Ми зараз, пане президенте, — Петро Петрович чарівно посміхнувся, — якщо буде ваша ласка, можемо перенестися в минуле, куди забажаєте, хоч до тих клятих динозаврів!
— Куди?! — озвалася Галя з дивану. — Та президент тільки після грипу! І нащо нам оті динозаври? Нам усяких потвор і тут вистачає!
І Галя швидко глянула на професора.
— Ні-ні, Галочко, я так далеко не поїду, — заспокоїв президент, — тим більше, вже скоро обід. А от у стародавній Фастів чи Пірятин я б, може, і підскочив.