![Гумор та сатира [збірка] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/7/5/1/gumor-ta-satira-zbirka-download.jpg)
Гумор та сатира [збірка]
- Автор: Таксюр Ян Ильич
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее юмористическое
Электронная книга - «Гумор та сатира [збірка]». Краткое содержание книги:
Я родился в Киеве. Отец рабочий, участник Великой Отечественной войны. Мать училась в Киевской консерватории, готовилась стать оперной певицей. Однако война и тяжёлая болезнь этому помешали.
После института служил в армии, потом преподавал историю, занимался самодеятельным театром. Сколько себя помню, всегда сочинял. Эта привычка сохранилась до сих пор. В 80-х и 90-х стал публиковать сатирические стихи, писать для эстрады, телевидения, анимации. Работал в газете.
Моё литературное имя Ян Таксюр. В Святом Крещении я — Иоанн. Крещение и приход к Православной вере считаю главным событием своей жизни. До того, как это произошло, долго блуждал среди духовных соблазнов своего поколения — от западных интеллектуальных игр до восточных «практик» и прочей ложной премудрости. Однако Бог очень милостив ко мне. Через падения и скорби я пришёл туда, где душа поняла: здесь мой дом.
У меня есть жена, дочь и сын. Вообще, я очень счастливый человек.
Не мне давать советы корифею и классику. Дистанция между нами весьма велика. Но по-человечески, минуя литературную иерархию, позволю себе высказать пожелание. Подальше бы нам, сочинителям, держаться от политиков и финансовых махинаторов. И поближе к Богу. Ведь встреча с Ним у нас у всех не за горами.
Пісня про переможця
Іван Федорович Качан, член Спілки письменників України з 1968 року, сидів за столом у своєму робочому кабінеті і від люті шепотів нецензурні слова, що мовою одної іноземної держави називалися матом.
«Так звана творчість Івана Качана, якою він дістав два покоління радянських читачів, накрила і нас, бідних, своєю задушливою хвилею…»
— Ну, стерво, — скрипів зубами Іван Федорович, читаючи статтю в газеті «Літературне Запоріжжя», яку нашкрябала одна молода, але дуже зухвала журналісточка з Києва. Іван Федорович бачив її декілька разів по телевізії. Шмаркачка, років тридцять, увесь час всміхається, аж заходиться від власного нахабства.
«Якщо раніше цей «митець» співав нам про рідну КПРС, — читав далі Іван Федорович, — то тепер він тим же розміром і з тим же натхненням виводить про героїчних союзників вермахту, що несли культуру та демократію на українські землі. Метода в діяча невибаглива. Було: «І Ленін, мов сонце, осяяв нам шлях». А стало: «Бандерова зірка вказала нам путь». Як кажуть, простенько и со вкусом…»
— Ах ти ж, падлюка, — сказав уголос поет і зім’яв газету. Особливо неприємно було читати докори за те, що сам Іван Федорович вважав своїм рідкісним даром. Бо поет — це такий живий інструмент, що краще за інших відчуває епоху і ловить найтонкіші вподобання свого народу.
— Не народу, а начальства, — сказав раптом невідомий голос. Іван Федорович здригнувся. Потім повільно повернув свою сиву голову і побачив жінку, що стояла коло книжкової шафи.
— Не треба так дивуватися, — тихо сказала жінка, і її великі карі очі сумно подивилися на Івана Федоровича. — Я з вами працюю вже сорок років.
Іван Федорович збентежено дивився на гостю і нічого не міг второпати. Дивувало усе: і незнайоме худорляве обличчя, і легкий прозорий одяг, і цей втомлений погляд, що проникав у найтемніші закуточки поетової душі.
— Я — ваша муза, шановний, — сказала жінка і з невиразною тугою подивилася на п’ятитомне видання поезій Івана Качана, що виблискувало золотом у шафі. — Скільки ж ми з вами нагородили…
Довгими худими пальцями вона провела по книжках і зажурено прочитала напам’ять:
— Дозвольте, — нарешті оговтався Іван Федорович, — у чому справа?
— А справа в тому, Іване Федоровичу, що я більше не можу, — голос музи затремтів і став обриватися. — Сорок років ви тягнули з мене пісні про Жовтневу революцію, Дніпрогес, поему «Страта куркуля», і я диктувала, як могла. А от на Помаранчеву коаліцію і вашу нову збірку «Дума про НАТО», даруйте, сили в мене вже не вистачає.
— Божевільна! — подумав Іван Федорович, дивлячись на худі, босі ноги жінки, що виглядали з-під довгої прозорої спідниці. — Треба викликати міліцію.
— Викликайте, — сказала муза, і на її тонкому обличчі відобразилося глибоке і давнє страждання. — Я розкажу вашій міліції, як ви під тортурами вирвали з мене «Пісню про Петлюру».
Несподівано в руках жінки з’явилася маленька зелена скляночка. Муза подивилася на неї безумним поглядом, а потім прохрипіла: «Одним ковтком отрути втекти від муки і заснути…»
Іван Федорович розхвилювався. В його поетичній душі миттю промайнули суперечливі роздуми. З одного боку, він був матеріалістом, а в минулому і комуністом, і яка там до біса муза! Але щось таємне і незрозуміле говорило йому, що смерть цієї дивної істоти якимось чином припинить животворний потік образів, рим та літературних премій.
— Пробачте! — закричав Іван Федорович і кинувся до гості. Він схопив її тонку руку і став відбирати зелену склянку. Кілька секунд між ними точилася боротьба, а потім муза, що стала слабшати, якось вивернулася і вільною рукою дала поетові дзвінкого ляпаса.
Від удару Іван Федорович прокинувся. Надворі вже був день, а в кабінеті, де він заснув учора, стояв тяжкий дух спиртових парів.
— Та що ж воно було, — простогнав Іван Федорович, відчуваючи біль у скронях.