Йов. Фальшива вага
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Часопис «Критика»
- ISBN: 978-966-8978-44-9
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Йов. Фальшива вага». Краткое содержание книги:
Мендель став своїм звичаєм коло вікна, повернувшись до кімнати спиною. Він дивився просто на розбиті й забиті брунатним диктом вікна Лемелів навпроти, на першому поверсі. Внизу була крамниця єврейського різника з гебрейською вивіскою, білі, брудні літери на блідо-блакитному тлі. Лемелів син теж пішов на війну. Вся родина Лемелів ходила до вечірньої школи і вчила англійську. Вечорами вони брали зошити й ішли до школи, як малі діти. Мабуть, так і має бути. Може, й Менделеві з Деборою слід було би піти до школи. Америка — це батьківщина.
Іще падав невеличкий сніг, повільні, ліниві й вологі сніжинки. Євреї, розкривши чорні парасольки над головами, вже ходили вулицею туди-сюди. Їх ставало дедалі більше, вони йшли серединою вулиці, останні білі рештки снігу топилися в них під ногами, здавалося, в інтересах установ вони змушені так довго ходити туди-сюди, поки остаточно знищать сніг. Неба Менделеві з вікна не було видно. Але він знав, що небо похмуре. В усіх вікнах навпроти він бачив жовтаво-червонясті відблиски ламп. Похмуре було небо. Похмуро було в усіх кімнатах.
Незабаром то тут, то там відчиняться вікна, покажуться бюсти сусідок, повивішують червону і білу постіль і повикладають на підвіконня голі, жовтянисті, обскубані подушки. Нараз увесь завулок пожвавішав і построкатішав. Сусідки голосно віталися. З кімнат долинав брязкіт тарілок і дитячі верески. Можна було подумати, що мирний час, якби зі Сковронекової крамниці не гриміли на всю вулицю військові марші з грамофонів. Коли неділя? — подумав Мендель. Раніше він жив від суботи до суботи, а тепер от від неділі до неділі. В неділю сходилися гості: Міріям, Веґа і внучок. Вони приносили листи від Сема чи принаймні новини загального характеру. Все вони знали, всі газети читали. Спільно провадили тепер крамницю. Все було, як завжди, добре, вони працювали сумлінно, збирали гроші й чекали Семового повернення.
Міріям часом приводила із собою пана Ґлюка, першого директора. Вона ходила з Ґлюком на танці, вона ходила із Ґлюком плавати. Новий козак! — думав Мендель. Але нічого не казав.
«А мені не можна на війну, на жаль! — зітхав Ґлюк. — У мене важка вада серцевого клапана, це єдине, що я успадкував від мого блаженної пам'яті татуся». Мендель розглядав рожеві Ґлюкові щоки, його маленькі карі оченята і грайливі пухнасті вусики, які він носив усупереч моді та якими часто бавився. Він сидів між Міріям і Веґою. Якось, коли Мендель посеред розмови несподівано встав із-за столу, йому здалося, що права рука пана Ґлюка лежить на лоні у Веґи, а ліва — на стегні Міріям. Мендель вийшов на вулицю, ішов від будинку до будинку і чекав, заки гості підуть. «Ти поводишся, як російський єврей», — сказала Дебора, коли він повернувся.
«А я і є російський єврей», — відповів Мендель. Одного дня, серед тижня, на початку лютого, коли Мендель із Деборою сиділи при обіді, увійшла Міріям.
«Доброго дня, мамо! — сказала вона. — Доброго дня, батьку!» — і зупинилася. Дебора відклала ложку і відсунула тарілку. Мендель подивився на обох жінок. Він знав, що сталося щось надзвичайне. Міріям прийшла серед тижня, в час, коли мала би бути в крамниці. Його серце голосно забилося. Але він усе одно зберігав спокій. Йому здавалося, він пригадує цю сцену. Ось стоїть Міріям у чорному дощовику і мовчить. Ось сидить Дебора, відсунувши тарілку далеко від себе, так що вона опинилася мало не на середині стола, надворі паде сніг, м'який, лінивий, лапатий. Лампа світиться жовтаво, її світло масне, як і запах. Вона змагається з темним днем, день слабенький і кволий, але достатньо потужний, щоби своєю жовтою сірістю заштрихувати всю кімнату. Це світло Мендель Зинґер пам'ятає достеменно. Йому снилася ця сцена. Він знає, що зараз буде. Все вже Мендель знає, так ніби воно відбулося давним-давно, так ніби біль багато років тому перетворився на смуток. Мендель цілком незворушний.
Кілька секунд панує тиша. Міріям не говорить, наче сподіваючись, що батько чи мати своїм питанням звільнять її від обов'язку переказати звістку. Вона стоїть і мовчить. Жодне з трьох не рухається. Мендель підводиться і каже: «Трапилось лихо!»
Міріям каже: «Мак повернувся. Він привіз Семів годинник і останні вітання».
Дебора спокійно, наче нічого не сталося, сидить у кріслі. Її очі сухі й порожні, як два темних шматочки скла. Вона сидить навпроти вікна, виглядає це так, ніби вона рахує сніжинки.