Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Ми все їздимо, шукаємо Біма. В бібліотеці Дейкмана його не знайшли; туди він, за словами Сестри, часто заходить; немає його й у великому торговому центрі біля залізниці; словом, ніде його немає; та ми не здаємося; і день уже хилиться до вечора, а ми все кружляємо одними і тими ж місцями, і Сестра розповідає мені про Біма. Він був життєрадісним хлопчиком, поки вони раптом не залишилися самі; батьки загинули в автомобільній катастрофі дорогою в літній будиночок біля озера Ейєрен, яке є частиною системи проточних озер, у басейні Гломми — найбільшої річки Норвегії і нескінченно довгої, як голодний рік, і вже настільки повноводної, що мені навіть думати не хочеться, скільки там води, вона тече і хлюпається і час від часу несподівано виходить з берегів, руйнуючи все, що тільки можна, на своєму шляху, та це й зрозуміло, як-не-як річка, а річки — це вода, а вода несе зміни, і схоже, що це вже звучить, як постійний приспів, я склав пісню з приспівом, а приспів повинен повторюватися через однакові проміжки між куплетами, приспіву належить повторюватися, і з якого дива мені порушувати закон жанру, а там, дивись, почнеться ще один куплет, і з часом, як знати, вийде пісня для хору; однак брат і Сестра залишилися без батьків, і тоді Сестрі, яка вже кілька років як відділилася і жила самостійно, хоч-не-хоч довелося повернутися в батьківський дім, щоб піклуватися про Біма; взагалі-то вона була студенткою, вона й зараз студентка, але пішла на роботу, щоб забезпечувати себе і Біма; навчання довелося закинути, її спеціальність — географія; географія, в моєму уявленні, має справу з картами, глобусами, розташуванням тих чи інших об’єктів по відношенню один до одного; я подумав і вперше зрозумів, що географія включає в себе дуже багато різного, і Сестра, напевно, знає силу-силенну таких речей, про які я навіть не підозрюю, і, досить ймовірно, у неї є запас відомостей про Фінляндію, відзначаю я подумки, тому можна порозпитувати її при більш зручній нагоді, оскільки зараз вона розповідає про Біма. Відтоді як вони залишилися без батьків, Бім так змінився, що його просто не впізнати. Сестра намагалася проводити з ним якомога більше часу, проте їй потрібно було ходити на роботу, і Бім залишався на самоті, він почав пропускати школу і познайомився з людьми, які навчили його всіляких дурниць, останнє вона повторює вже вдруге, це триває давно, каже вона. А що означає — давно? — питаю я, та вона не відповіла, а замість цього просить, щоб, коли ми знайдемо Біма, я не називав його Бімом. Не називати Бімом, — думаю я про себе; можна, звісно, і не називати, та як же тоді до нього звертатися, якось же треба його назвати, якщо з ним можна говорити. Чи він уже й розмовляти не хоче? Раптом він узагалі відмовиться говорити. А він що, не розмовляє? Та ні, розмовляє, відповідає Сестра, але відгукується тільки на Скарпхедіна. Не відгукується на своє ім’я, на Біма, але відгукується, коли його кличуть Скарпхедіном, розумієш?