В пошуках Аляски

Незабаром з’явилася й Аляска, яка сказала Орлу, що поїде на вихідні до Джейка. Її слова Орел перевіряти не став, бо вона їздила до Джейка приблизно раз на місяць, і Орел розумів, що її батькам на це начхати. Ще за півгодини прийшла Лара. Вона сказала, що їй треба в Атланту — зустрітися зі подругою з Румунії. Орел подзвонив Лариним батькам — пересвідчитися, що вони про це знають, і вони не заперечували.

— Вони мені довіряють,— всміхнулася Лара.

— Іноді в тебе ніби й акценту немає,— сказав я — дурницю впоров, але це краще, ніж на неї блювати.

— Я просто звуки тягну.

— Це особливість російської мови? — поцікавився я.

— Румунської,— поправила мене вона. Виявляється, є румунська мова. Якби знаття! Мені слід негайно розширити свої культурні горизонти, якщо я найближчим часом збираюся залізти з Ларою в один спальник.

Усі розсілися на спальниках, Аляска курила з неприхованою зневагою до очевидної пожежонебезпечності дерев’яної конструкції, і тут Полковник дістав аркуш друкарського паперу і зачитав:

— Мета сьогоднішнього свята — раз і назавжди довести, що ми — справжні приколісти, а п’ятиденки — справжні невдахи. А ще у нас буде нагода зіпсувати життя Орлу, а це завжди приємно. Отож,— промовив він і зробив паузу, мов перечікуючи барабанний дріб,— сьогодні ввечері ми воюємо на три фронти. Фронт перший: передприкол: ми, так би мовити, підсмалимо Орлу дупу. Фронт другий: операція «Лисань», у якій Лара самотужки здійснює каральну місію, настільки витончену і жорстоку, що вигадати її міг тільки... ну... я.

— Гей! — урвала його Аляска.— Це була моя ідея!

— Ну гаразд, о’кей. Це була Алясчина ідея,— зареготався він.— І нарешті, фронт третій: звіти про успішність. Ми увійдемо в шкільну мережу та скористаємося базою даних з успішності, щоб розіслати родичам Кевіна та ін. повідомлення про те, що вони завалили деякі з предметів.

— Нас, безперечно, витурять зі школи,— мовив я.

— Сподіваюся, ви азіата з собою прихопили не тому, що вирішили — він комп’ютерний геній. Бо я не геній,— сказав Такумі.

— Нас не витурять, а комп’ютерний геній — це я. Всі решта — робоча сила і прикриття. Нас не витурять, навіть якщо спіймають, бо не буде на нас аж таких гріхів — хіба що п’ять пляшок «Суничного пагорба», які лежать в Алясчиному наплічнику, але їх ми надійно сховаємо. Ми просто, знаєте, здіймемо маленький шарварок.

Виклали план: місця для помилки там не було. Полковник цілком розраховував на ідеальну синхронність дій: якщо хтось із нас припуститься найменшої помилки, вся затія рухне.

Кожному він роздрукував короткий перелік вказівок, час було розписано по секундах. Ми звірили годинники, всі одяглися в чорне, почепили наплічники, з рота вихоплювалася пара, в думках — найдрібніші деталі плану, серця шалено калатали, і тільки-но остаточно стемніло, тобто десь о сьомій, ми всі разом вийшли з сінника. Ми впевнено йшли вервечкою, почуваючись неймовірно крутими. Нас чекало Велике Можливо, ми були непереможні. План, може, був і небездоганний, а от ми — бездоганні.