Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворці був, як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі, — так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь Семенович потупить тільки очі... Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича — сини, у Василя Семеновича — дочки... Та ба! Така ворожнеча піднялася... крий господи!

Літа йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж — нікогісінько! Степана Семеновича дочки — дарма, що молодші — вже йому й онуків подарували, а циганки — сидять у батька, як під шатром...

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих... Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі... Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани — родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків — жіноче коліно панів Польських, — усе-таки своя кров.

Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України... Жерти, трощити — одна в неї здавна думка... Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше — до гострої шаблі, до легкої послуги чи королю, чи магнату... Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку... Було їх у війську сила, найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, — бо військова служба раз — нелегка, а вдруге — й небезпечна, — осідались на батьківських грунтах — і роззявляли роти... Хотілося їсти й пити, і хороше походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.

Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах... Що ж його казати?

З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й не-родовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, — панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі — просто справників; панський виборний був суддя й підсудки... А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше — предводитель дворянства... Сказано: як в, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмей-стра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, — був панський виборний... Лахва була!!