Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Генеральша — привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого — з повагою, кожному годить, коло кожного ходить... Гостям — привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка — розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп». А в гостинній панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок, ніяк пройти... Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії — про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки, аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як прокричать другі півні, — вечеря. Світом тільки роз'їжджаються...
Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості — не минав дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.
Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, — бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці — молодій, непоганій, з великород-ної сім'ї, та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні, — про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку — бородаевці та піщани... Бородаєвці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!
Гуло отак генеральське подвір'я щось, мабуть, років з п'ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид... Коли це — приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок, та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав...
Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку — за старого гусарського полковника.. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї — ніякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало, гримає на неї, свариться, і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра — капосна дівчина! — тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в вічі своїй рівні. «Яка сама, така у тебе й горнишна!» — докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка... Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.
Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол», — отой самий хороший сотниченко Саенко. Устряв, та й устряв!
— Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, — каже раз мати, вирядивши Саенка.
— Незвичайно зробили... Саенко — чоловік як слід...
— Хто? Чумазий хахол?
— То що, що хахол? — одказує дочка. — Хіба хахли не люди?
— Мазепи! обливанці... а не люди!
— Та хто там був: чи його купали, чи обливали, — заступається дочка.
— Гляди справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?
— А хоч би й так... Чим не чоловік?
— Що це з тобою?! Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала... А він —що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дігтярі! П-ху-у!
— Яке мені діло до його батька? — одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову в Пісках.
— І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину 'показую, а вій щодня... Сказано: з хама не буде пана! — каже розгнівана генеральша.
Отже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».
— 3-ким? з ким??. — закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. — 3 дігтярем?!! Та рука б мені од-сохла!
— Ну, як знаєте... Не хочете, — ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!