Небесний гість

Джонсон повагом підійшов і привітався. Молода жінка вичікувально дивилася на нього.

— Даруйте, я, здається, злякав вашого сина! — сказав він, приглядаючись до хлопчика і дивуючись, що той так схожий на Самуеля. — Фредеріка дома?

— Яка Фредеріка? — не зрозуміла жінка.

— Фредеріка Джонсон, моя дружина!

— А ви не помилились адресою? Тут немає Фредеріки… — відповіла жінка.

— Отакої! Добре діло! Щоб я помилився в адресі власного дому!

— Вашого дому?..

— А чийого ж? — Джонсона почала дратувати ця дурна жінка.

На дорозі будиночка з'явився чоловік років тридцяти трьох, якого, очевидно, зацікавив гомін голосів.

— У чому справа, Елен? — спитав він, стоячи на сходинці ганку і попихкуючи коротенькою люлькою.

— А в тому, — втрутився Джонсон, — що за час, поки мене не було дома, тут, очевидно, сталися якісь зміни… В моєму домі оселились інші…

— У вашому домі? — глузливо перепитав молодик, що стояв на ганку.

— Так, у моєму домі! — відповів Джонсон, махнувши рукою на свій котедж.

— З ким же я маю честь говорити? — поцікавився чоловік.

— Я Бенджемін Джонсон!

— Бенджемін Джонсон? — розсміявся молодик. — Чуєш, Елен? — звернувся він до жінки. — Ще один Бенджемін Джонсон — власник цього котеджу!

— Дозвольте вас запевнити, — підходячи, раптом втрутився в розмову Крукс, — що перед вами справді Бенджемін Джонсон, — і він вказав на Джонсона рукою.

— Це стає цікавим. І свідка з собою притяг! Тільки дозвольте і вам сказати, що ваш жарт невдалий. Тридцять три роки я був Бенджеміном Джонсоном, народився в цьому будинку і є його власником, а тепер ви хочете мене переконати, що власник будинку Бенджемін Джонсон — оцей юнак.

— Я не тільки хочу, а й сподіваюсь переконати вас у цьому, коли ви дозволите зайти до вас і пояснити деякі обставини, яких ви, очевидно, не знаєте.

Крукс говорив так переконливо, що чоловік, подумавши трохи, запросив його і Джонсона до господи.

З хвилюванням увійшов Джонсон у свій дім, який залишив так недавно. Він ще сподівався побачити на звичному місці, біля каміна, Фредеріку і сина, що грається коло її ніг на підлозі. Та їх там не було…

З жадібною цікавістю Джонсон окинув поглядом кімнату, в якій провів стільки радісних і гірких хвилин.

Усі меблі були чужі йому.

Тільки під каміном ще висіли розмальовані тарілки єлизаветинських часів — фамільна дорогоцінність Джонсонів.

А біля каміна, в глибокому кріслі, сидів сивий, старезний дід. Ноги його були закутані пледом, хоч день видався теплий. Старий недружелюбно оглянув прибулих.

— Батьку, — звернувся молодший чоловік до старого, — оці люди кажуть, що один з них Бенджемін Джонсон — власник будинку. Чи не хочеш мати ще одного синка?

— Бенджемін Джонсон, — прошамкав старий, розглядаючи Крукса, — так звали мого батька… Але він давно загинув у Гренландії, тому проклятому льодовнику, де морозили людей!..

— Дозвольте мені розповісти, як усе було, — обізвався Крукс. — Насамперед Джонсон не я, а ось він. Я — Крукс. Учений, історик.