Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії
- Автор: Томпсон Хантер Стоктон
- Язык: украинский
- Жанр: Контркультура
Электронная книга - «Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії». Краткое содержание книги:
Змальовуючи божевільні пригоди головних героїв - ЛСД-шних фріків Рауля Дюка та Доктора Гонзо - у самому серці прогнилої з середини Американської Мрії - легендарному Лас-Вегасі, Хант отримав репутацію небезпечного психопатичного нарко-татуся божевільної, неадекватної, під зав’язку накачаної кислотою дитини на ймення гонзо і здав її під опіку світової контркультури, а сам посів почесне місце серед когорти інакомислячих, покидьків суспільства, фріків… загалом хороших людей.
«На щастя, більшу частину я відразу ж виблював,» сказав він. «Але навіть при таких розкладах я осліп на три дні. Господи, я не міг навіть ходити! Моє тіло перетворилося на віск. Я був просто в какашку, тож їм довелося затягувати мене на ранчо тачкою… казали, що я намагався говорити, але пищав, мов єнот.»
«Неймовірно,» сказав я. Я вже майже не чув його. Мене так плющило, що руки, котрі лежали на ліжку, не слухались мене і автоматично висмикували покривало з-під мене. П’ятки загрузли в матраці, а коліна просто спаралізувало… я відчував, як очі почали вилазити з орбіт.
«Та закінчуй вже свою блядську історію!» Заревів я. «І що сталося? До чого тут шишковидні залози?» Він відійшов, не спускаючи очей з мене почав ходитии кімнатою. «Тобі, певно, треба випити ще чогось,» знервовано сказав він. «Боже, ця штука пробрала тебе до кісток, чи не так?» Я спробував усміхнутись. «Ну… вже не так… ні, знову почалось…» Я ледве рухав щелепами; язик був неначе палаючий магній. «Ні… нема чого боятись,» прошипів я. «Хіба що якби ти… вкинув мене у басейн, чи щось типу того…»
«Чорт забирай,» сказав він. «Ти перебрав. Ти зараз вибухнеш. Господи, тільки глянь на свою пику!» Я не міг поворухнутись. Повний параліч. Кожен м’яз стиснувся. Я навіть не міг рухати очима, вже не кажучи про те, щоб повертати голову чи балакати.
«Ще трішки,» сказав він. «перший приход завжди найгірший, ігноруй його. Якщо я кину тебе зараз у басей, ти підеш на дно, немов камінь.» Я був певен цього. Здавалося, навіть легені відмовили. Я потребував штучного дихання, але не міг відкрити рот, щоб сказати це. Я помирав. Сидячи паралізованим на ліжку… що ж, я хоча б не відчував болю.
Можливо я відкинусь за кілька секунд і більше нічого не матиме значення.
Мій адвокат повернувся до перегляду телевізора. Знову показували новини. Ніксонова пика заполонила екран, але його промова була очевидною фальшивкою. Єдине слово, яке я міг розібрати, було «пожертва». Знову і знову: «Пожертва… пожертва… пожертва…» Я чув власне важке дихання. Здається, мій адвокат помітив це. «Просто розслабся,» кинув він через плече. «Не намагайся боротися, а то мозок закипить… припадки, аневризми… ти просто зсохнешся й помреш.» Його рука протягнулась, щоб перемкнути канал.
Десь близько півночі я нарешті знову зміг говорити й рухатись… але наркотик все ще не відпускав; напруга знизилась з 220 до 110 вольт. Я був белькочучим, знервованим шматом лайна, котрий метався кімнатою, немов дикикй звір, обливаючись потом і намагаючись сконцентруватись на одній думці більш, ніж на дві-три секунди.
Мій адвокат, зробивши кілька дзвінків, поклав слухавку. «Є тільки одне місце де ми можемо дістати лосося,» сказав він, «але воно зачинене в неділю.»
«Як на рахунок «Процесу»?» запитав я. «У них є вільні місця? Може магазин кулінарії? Там може бути кілька столиків. У них просто неймовірне меню в Лондоні. Я колись там їв; просто чудова їжа.»
«Візьми себе в руки,» сказав він. «Ти не хочеш навіть згадувати «Процес» у цьому місті.»
«Ти правий, мовив я. «Виклич Інспектора Блура. Він розуміється на їжі. Думаю, в нього має бути список.»
«Краще викликати обслугу номерів,» сказав він. «Ми можемо замовити крабовий салат і кварту «Christian Brothers» всього за двадцять баксів.»
«Ні!» сказав я. «Нам треба піти звідси. Мені треба свіже повітря. Давай поїдемо в Ріно і замовимо великий салат з тунця… чорт, це ж не так далеко. Всього якихось чотириста миль; все-одно на дорогах нікого нема…»
«Забудь,» сказав він. «Це територія військових. Ядерні випробування, нервово паралітичний газ – це не для нас.» Ми знайши місце під назвою «The Big Flip» на півдорозі в центр. Я замовив «нью-йоркський стейк» за 1.88$. Мій адвокат замовив «койот буш баскет» за 2.09$... а після цього ми випили цілу кавоварку «Голден Весту» і дивилися як четверо п’яних ковбоїв забивали педика до напівсмерті між автоматами для пінболу.
«Це місто ніколи не спить,» сказав мій адвокат поки ми йшли до машини. «Людина з правильними зв’язками може дістати стільки адренохрому, скільки зможе, якщо просто повештається тут.» Я погодився, хоча й не дуже вникав у його слова. Я не спав уже близько восьмидесяти годин плюс ще це жахливе випробування тим наркотиком зовсім мене вимотало… на завтра намічався серйозний день. Наркоконференція починалась о полудні… а ми до цих пір не мали й уяви що будемо робити. Тож ми повернулися до готелю й сіли дивитись британський фільм жахів на нічному шоу.