Смак життя

Мене це шокувало. Може, справа в тому, що у них тих ідей було не так і багато, тому вони ними і не розкидалися? Або це могло бути проявом тієї славнозвісної приказки про «друкуйся - або пропав».

Я не вірив, що ідей бракує. Я гадав, що тим, кому бракує ідей, не місце в науковому світі.

Я всіляко намагався спонукати колег до обговорень, та більшість з них просто слухала, що я їм казав. Адамантія та професор Райх, завідувач кафедри економіки, були винятком. Я втратив зв’язок з Адамантією після того, як вона поїхала з Гопкінса, тому зустріч з нею в Гантері була цілковитою несподіванкою. Ми утрьох нерідко засиджувалися в студентській їдальні за довгими розмовами.

Адамантія поїхала з Гантера у Нову школу суспільних досліджень у 1965-му. Перед від’їздом вона розповіла мені, що позаочі мене називають «Генератором ідей» і що Райх сказав їй, мовляв, «Майкл, мабуть, єврей, він такий розумний».

Відтоді я став більше часу проводити із студентами. Вперше я зустрівся з ними поза університетом під час першого семестру в Гантері. То саме були часи запеклого маккартизму7. Групка студентів, які виступали проти, створила такий собі «Клуб демократії», та для офіційного визнання і затвердження коледжем на законних підставах їм потрібен був «куратор від факультету». Клуб мав репутацію «крайнього ліберального», іншими словами, - «прокомуністичного». Студенти, які слухали у мене курс політичної теорії, повідомили, що ніхто з професорсько-викладацького складу не бажає бути їх куратором, бо непокояться через можливі політичні наслідки.

Тож вони попросили про це мене.

У політичних поглядах я був на той час консерватором, проте, як викладач, відчував відповідальність перед студентами. Отже, я погодився.

Новини про це з’явилися у наступному ж випуску студентського часопису. А ще у наступному опублікували листа від іншого викладача, з повальним осудом мого вчинку, бо такий клуб «псував репутацію коледжу Гантер». У наступному випуску я подав відповідь, де казав, що оскільки я знаю, що означає жити за сталінського режиму репресій, то я тим більше ціную свободу слова і зібрань. Далі я заперечив, щоб мене залякував хто б там не був - чи сам Джо Маккарті чи навіть Герберт Гувер.

Студентам мій лист припав до душі. На заздрість колег мої пари наступного семестру були переповнені. Але коли я зустрів головного бібліотекаря, з яким вже встиг посваритися через те, що той відмовився видавати додаткову літературу для мого курсу, він сказав, що я тільки те й роблю, що створюю проблеми: «Якщо ви плануєте залишитися в Гантері, то навіть і не думайте!» Він був близьким другом ректора, містера Шустера.

Я згадав його слова за два тижні до кінця літнього семестру. Я отримав листа від завідувача нашої кафедри з подякою за мої «послуги», який до того ж повідомляв мене, що мені не планують продовжувати контракту. Коли про це дізналися студенти, всі студенти з відділення політології подали петицію з погрозами перевестися з факультету. Через два дні я отримав іншого листа - з проханням залишитися в Гантері.