Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
— Що ти там побачив?
— Собаку онде бачиш?
— Здається, то старий Тім Джонсон.
— Еге ж.
Хазяїн Тіма Джонсона містер Гаррі Джонсон був водієм автобуса в Мобілі і жив на південній околиці міста. Тім, червоно-брунатної масті пойнтер, був улюбленцем Мейкомба.
— Що він там робить?
— Не знаю, Всевидько. Може, краще вернутися де дому.
— Джем, адже тепер лютий.
— Все одно, треба сказати Келпурнії.
Ми помчали додому і влетіли до кухні.
— Кел, вийди на хвилинку на вулицю,— попросив Джем.
— Чого? Не можу я виходити на вулицю щоразу, коли вам заманеться.
— Там собака, і з ним щось негаразд.
Келпурнія зітхнула.
— Мені нема часу перев'язувати собачі лапи. Там у ванній є марля, візьми і перев'яжи сам.
Джем похитав головою.
— Він захворів, Кел. З ним щось недобре.
— Він що, намагається спіймати себе за хвіст?
— Ні, він робить отак.— Джем опустив плечі, зігнувся і почав широко роззявляти рот, наче золота рибка.— Отак він іде і, здається, нічого не тямить.
— А чи не розповідаєш ти мені казку, Джем Фінч? — сердито запитала Келпурнія.
— Ні, Кел, присягаюсь.
— І швидко він біжить?
— Ні, не дуже, підтюпцем. Він біжить сюди.
Келпурнія сполоснула руки і вийшла за Джемом надвір.
— Я не бачу ніякого собаки,— сказала вона.
Келпурнія йшла за нами, і коли ми поминули будинок Редлі, глянула туди, куди вказав Джем. Тім Джонсон був ще далеченько, але плентався у нашому напрямку. Рухавсь він якось дивно — здавалося, його праві лапи були коротші за ліві. Він скидався на автомобіль, що буксує в піску.
— Наче якийсь кривобокий,— сказав Джем.
Келпурнія дивилась розгублено, потім узяла нас за плечі і потягла швиденько додому. Зачинила за нами двері, кинулася до телефону і закричала:
— Контору містера Фінча! Містер Фінч? Це Кел. Клянуся богом, на нашій вулиці скажений собака, недалеко... біжить сюди... так, сер... Це... містер Фінч... Їй-богу, це Тім Джонсон... так, сер... гаразд, сер...
Вона повісила трубку, а коли ми запитали, що відповів Аттікус, тільки похитала головою. Потім знову підбігла до телефону, загриміла важелем і сказала:
— Міс Юла Мей... ні, я вже поговорила з містером Фінчем, більше не з'єднуйте... Послухайте, міс Юла Мей, чи не могли б ви подзвонити міс Рейчел і міс Стефані Крофорд і всім, у кого є телефони по нашій вулиці. Треба сказати їм, що йде скажений собака! Будь ласка, мем.
Келпурнія прислухалась.
— Я знаю, міс Юла Мей, що нині лютий, але я теж знаю, який собака скажений, який ні. Будь ласка, мем, не гайте часу!
Потім Келпурнія запитала Джема:
— А у Редлі є телефон?
Джем подивився в телефонну книгу і сказав, що нема.
— Вони все одно не виходять з дому, Кел.
— Яке це має значення? Я скажу їм.
Вона вибігла на веранду, ми з Джемом за нею.
— Не виходьте! — закричала вона на нас.
Сусідів попередили. По всій вулиці старанно зачинялися двері. Тім Джонсон ще не появився. Ми стежили, як Келпурнія, підібравши поділ спідниці і фартух, побігла до будинку Редлі. Вмить вона опинилася на веранді і почала тарабанити в двері. Ніхто не відповідав, і вона закричала:
— Містер Натан! Містер Артур! Сказився собака! Сказився собака!
— А їй, між іншим, треба заходити в будинок із задніх дверей,— зауважила я.
Джем похитав головою.
— Зараз це не має значення.
Але даремно Келпурнія стукала у двері. Ніхто не обзивався, здавалося, ніхто її не чув. Келпурнія побігла до задніх дверей, і саме в цей час на доріжці, що вела до нашого будинку, зупинився форд. З нього вийшли Аттікус і містер Гек Тейт.
Містер Гек Тейт — шериф округу Мейкомб. На зріст такий, як Аттікус, але трохи тонший. Довгоносий шериф носив шнуровані чоботи з двома рядами блискучих металевих дірочок, бриджі, мисливську куртку. І пояс, утиканий патронами. В руках важка рушниця. Коли вони з Аттікусом підійшли до веранди, Джем відчинив двері.
— Не виходь надвір, сину,— сказав Аттікус.— Кел, де він?
— Він уже, певно, десь тут,— і Келпурнія показала на вулицю.
— Він що, біг? — спитав містер Тейт.
— Ні, містер Гек, його всього судомить.
— Може, вийдемо назустріч, Гек? — запитав Аттікус.
— Краще зачекати, містер Фінч. Звичайно вони ходять по прямій, але хто знає. Він може піти по кривій, це було б краще, або вийде на задвірок Редлі. Почекаємо трохи.
— Не думаю, щоб він забрів у двір до Редлі,— сказав Аттікус.— Там загорожа. Певно, піде дорогою...
Я гадала, що у скажених собак виступає з рота піна, що вони бігають, плигають, хапають людей за горло і все це трапляється в серпні. Якби Тім Джонсон поводився саме так, то я б не дуже злякалася.