Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Він чув довкола бурмотіння людей, а голос Мак-Ґінті, що заговорив з ним, здавався глухим і далеким.

— Джоне Мак-Мердо, — промовив цей голос, — ви вже належите до стародавнього ордену масонів?

Він ствердно кивнув.

— Ваша ложа — двадцять дев’ята, в Чикаго?

Він знову кивнув.

— Темні ночі неприємні, — мовив голос.

— Так, для подорожніх чужинців, — відповів він.

— Насунули хмари.

— Так, наближається буря.

— Чи задоволені ви, братове? — спитав майстер.

У відповідь загомоніли схвальні голоси.

— З ваших відповідей, брате, ми бачимо, що ви справді один з нас, — сказав Мак-Ґінті. — Але знайте й ви, що в нашій та інших тутешніх ложах — особливі звичаї й особливі обов’язки для наших добрих людей. Ви готові до випробування?

— Так.

— У вас мужнє серце?

— Так.

— Ступіть уперед, щоб довести це.

Тієї самої миті він відчув, що його очей торкаються два вістря; здавалося, тільки-но він зробить крок уперед — і втратить очі. Проте він змусив себе рішуче ступити — і вістря вмить зникли. Знову долинув схвальний гомін.

— Серце в нього мужнє, — промовив голос. — Ви здатні терпіти біль?

— Незгірше за інших, — відповів він.

— Випробуйте його!

Він ледве не скрикнув: пекучий біль пронизав його руку. З несподіванки він трохи не знепритомнів, але міцно стиснув кулаки й стулив уста, щоб стримати навіть найменший стогін.

— Я можу витерпіти й більше, — сказав він.

Залунали здивовані голоси. Такої появи нового брата в ложі ще не пам’ятали. Його плескали по спині, з нього зняли каптур. Він стояв, кліпаючи очима, й усміхався на привітання братів.

— Ще одне слово, брате Мак-Мердо, — провадив Мак-Ґінті. — Ви вже склали присягу оберігати таємницю й вірність. Чи знаєте ви, що кара за найменше її порушення — негайна та невідворотна смерть?

— Так, — мовив Мак-Мердо.

— І ви скоритесь владі майстра за будь-яких обставин?

— Так.

— Тоді ім’ям триста сорок першої верміської ложі я надаю вам усі права та привілеї братства. Поставте вино на стіл, брате Скенлене, й ми вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного брата.

Мак-Мердо принесли його піджак. Перш ніж вдягти його, він оглянув свою праву руку, що досі щеміла. На передпліччі червоніло глибоке тавро — коло з трикутником усередині. Двоє його сусідів теж засукали рукави й показали такі самі знаки.

— Нас усіх таврували, — мовив один з них, — але не всі ми так хоробро перенесли це.

— Дурниця, — відказав він, хоча його рука пашіла вогнем.

Коли після церемонії посвяти випили за нового члена ложі, почалось обговорення нагальних справ. Мак-Мердо, що звик лише до простих, немудрих чиказьких зібрань, нашорошив вуха й дедалі більше дивувався з того, що тут діялось.